1.2. Основні напрями, структура і методи психології

Історичний розвиток психології — тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Тому знайомство з найважливішими психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і її методи дослідження психіки.

Місце психології в системі наук

Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусій. Від від­повіді на нього залежать можливості використання психо­логічних даних в інших науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Мі­сце, яке відводилося психології в системі наук у різні істо­ричні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологіч­них знань, і про загальнофілософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди бу­ла саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жо­дна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія. Так, французький філософ Дені Дід-ро (1713—1784) відносив психологію разом із логікою до філософії, яку протиставляв фізиці і математиці. Такої думки дотримувався не менш славетний француз Анрі Ампер (1775-1836), їх співвітчизники Клод-Анрі Сен-Сімон (1760—1825) і Антуан Курно (1801—1877) вважали психологію біологічною наукою.

У найвідомішій класифікації XIX ст. французького фі­лософа, соціолога Огюста Конта (1798—1857) психології взагалі не знайшлося місця. Замість неї було включено френологію та соціологію. Це викликало гостру критику інших науковців, і вже у наступній класифікації англійсь­кого філософа Джона-Стюарта Мілля (1806—1873) психо­логія знову з'явилася у складі філософії.

У середині XIX ст. психологія в класифікаціях зайня­ла місце між біологією і соціологією. Починаючи із сис­теми англійського філософа Герберта Спенсера (1820— 1903), у лоні психології виокремлювали дві протилежні науки — психологію об'єктивну, яка продовжує біоло­гічні науки і вивчає пристосування організму до середо­вища, і психологію самопізнання — психологію суб'єкти­вну, яка повинна займатися пізнанням внутрішнього світу людини. Інтроспекцію («свідомість, яка заглядає в середину себе») Г. Спенсер вважав єдино можливим методом вивчення психічного.

У 1850 р. німецький психолог і педагог Фрідріх-Едуард Бенеке (1798—1854) починає розглядати психологію як ос­нову всіх наук про людину. Проти такого «психологізму» рішуче виступили американські психологи Вільям Джеме (1842—1910), Гуго Мюнстенберг (1863—1916) і німецький психолог Вільям Штерн (1871 —1938). У цей час гостра

полеміка про місце психології в системі наук розгорнулася в працях Генріха Ріккерта (1863—1936), Вільгельма Діль-тея (1833—1911), Едуарда Шпрангера (1882—1963). По­чала все більше виявляти себе психологізація системи на­ук. Відмічаючи велику складність цієї науки, російський вчений XIX ст. Микола Павловський наголошував, що вивчення психології повинно бути підпорядкованим ви­вченню всіх інших наук. Дискутуючи з О. Контом, який замінив психологію біологією, він переконував, що між фі­зіологією і психологією існує «логічна залежність» — як між фізикою і математикою. Помістивши психологію між біологією і соціологією, Павловський стверджував, що со­ціологія повинна базуватися винятково на психології. Цю точку зору пізніше підтримав російський філософ Мико­ла Грот (1852—1899).

Усі ці дискусії показали неможливість лінійної кла­сифікації наук. Особливо яскраво це виявилося в концеп­ції швейцарського психолога Жана Піаже (1896—1980), який намагався класифікувати науки на основі активно­сті суб'єкта і генетичного критерію.

Радянський філософ Боніфатій Кедров (1903—1985) запропонував ідею нелінійної класифікації, яка є відобра­женням багатоплановості зв'язків між науками. Вона ви­ступає як узагальнення раніше відомих класифікацій і включає їх як часткові випадки. Схема має форму трику­тника, вершинами якого є природничі, соціальні та філо­софські науки, їх взаємовідносини розкриваються за допомогою кількох методологічних принципів. За такого підходу, вважав Б. Кедров, психологія повинна фігурувати всередині трикутника, ближче до філософських наук, адже мислення є предметом не тільки психології, а й діа­лектики та логіки.

Відведене психології місце є схематичним відобра­женням різноманітності та складності її зв'язків з інши­ми галузями знань. А численні міждисциплінарні зв'яз­ки є свідченням не лише теоретичного, а й практичного її значення. Ж. Піаже вбачав у них майбутнє психології, адже за їх допомогою вона збагатиться досягненнями ін­ших наук і, у свою чергу, сприятиме їх збагаченню.

Психологія тісно пов'язана з природничими науками, що вивчають будову і діяльність матеріального субстрату психіки — головного мозку. Недаремно відомі вчені І. Сє-ченов, І. Павлов, П. Анохін, Олексій Ухтомський (1875— 1942) та ін. ставили перед собою завдання розкрити фізіо­логічні механізми людської психіки. Разом із тим у природничих науках виникають проблеми, які потребують пси­хологічних досліджень. Так, проблема виникнення і розви­тку психіки в процесі біологічної еволюції, яку німецький вчений Ернест Геккель (1834—1919) назвав «світовою за­гадкою», для подальшого розвитку біологічних наук е не менш важливою, ніж проблема виникнення життя.

Вирішення багатьох проблем медичних наук також пе­редбачає участь психологів. Борючись із захворюваннями і лікуючи хворих, лікарю завжди слід використовувати дані про психіку людей: ще Авіценна говорив, що передусім потрібно лікувати не тіло, а душу.

Дані психології постійно використовують представни­ки технічних наук — при проектуванні машин і механі­змів, розробленні систем управління, засобів комунікації, засобів відображення інформації тощо. Щоб збільшити надійність системи «людина-машина», в якій людина ча­сто є найменш надійною ланкою, що призводить до виходу з ладу техніки, аварій і катастроф, потрібно ще на рівні проекту враховувати можливості людської психіки.

Традиційним є зв'язок психології з педагогікою. Ще відомий педагог Костянтин Ушинський (1824—1870) за­значав, що коли педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна пізнати її у всіх відно­шеннях. Якщо раніше завдання психології полягало в «психологічному обґрунтуванні» різних педагогічних принципів, норм тощо, то тепер психології відводиться авангардна роль. Вона повинна розкривати можливості дитини і шукати нові форми й методи ефективного на­вчання і виховання.

Постійну потребу використовувати здобутки психоло­гії мають суспільні науки. У дослідженні соціальних про­цесів завжди виникає необхідність врахувати психологічні фактори: механізми індивідуальної і групової поведінки людей, соціальні настановлення й орієнтири, настрої, по­чуття, психологічний клімат, механізми навіювання, наслі­дування, психологічного зараження тощо.

Інтенсивний розвиток різних наук і їх тісний зв'язок із психологією зумовлюють виникнення багатьох суміжних проблем. У процесі їх вивчення з'являються і набувають розвитку численні суміжні науки: медична психологія, юридична психологія, авіаційна психологія, соціальна пси­хологія та ін. Саме в їх координатах найчастіше формулю­ються нові питання, здійснюється пошук нових шляхів і методів їх дослідження, одержуються нові результати, які стають підґрунтям нових концепцій і наукових теорій.