Освоєння діяльності

Освоєння діяльності відбувається через освоєння дій, за допомогою яких вона реалізується. У кожній дії виді­ляють моторні (рухові), сенсорні (чуттєві) і центральні компоненти, що відповідно здійснюють її виконання, кон­троль і регулювання.

Способи виконання, контролю і регулювання дій, які використовує людина в процесі діяльності, називають при­йомами діяльності. Залежно від поставленої мети і рівня оволодіння діяльністю кожну з цих функцій людина ус­відомлює неоднаково.

Для характеристики рівня автоматизації і усвідом­лення окремих рухів, які входять до складу дій, викорис­товують термін «навичка», а дії, які виконуються в умовах, що постійно змінюються і характеризуються високим рівнем усвідомлення, позначають терміном «уміння». Навичка є складовою уміння.

Навичка. Оволодіння дією може відбуватися по-різно­му. Залежно від мети в одних випадках людина сама конструює необхідну дію шляхом «сліпого» поєднання рі­зних рухів, в інших — вона ніби «присвоює» її, наслідую­чи зразки її виконання іншими людьми.

Перший шлях складний і довгий, пов'язаний зі знач­ними труднощами і можливістю неуспіху. Другий при­водить до мети швидше. Тут освоєння дії розпочинаєть­ся зі сприймання зразка її виконання. Спостерігаючи за виконанням дії й слухаючи словесні настанови, людина намагається виділити її основні моменти, опорні орієн­тири, запам'ятати її етапи і особливості. В неї створю­ється рухове уявлення дії. При цьому в головному мозку формується її своєрідна нервова модель. Щоб виконати цю дію, людині потрібно сприйнятий образ і словесні настанови перекласти мовою моторики (сукупністю рухів).

Перші спроби виконання дії, тобто практичної реалі­зації нервової моделі, важкі: затрачується багато часу і зусиль, допускається багато помилок, найчастіше вони й завершуються безрезультатно. Як влучно стверджується в народному прислів'ї — «перший млинець завжди глев­кий». Пробуючи повторно виконати дію, свідомо зауважу­ючи і виправляючи помилки, людина починає підмічати її рухові особливості, в неї з'являються рухові відчуття, не­обхідні для регуляції дії. Щоб закріпити дію, людина ви­конує її багато разів, тобто вправляється.

Вправляння — багаторазове виконання певних дій чи видів діяль­ності з метою їх освоєння, яке грунтується на розумінні й супрово­джується свідомим контролем і коригуванням.

У процесі вправляння відбуваються зміни в прийомах виконання дії: зменшується кількість помилок, поступово відсіюються зайві рухи. При цьому дія ніби згортається, при­скорюється, полегшується її виконання, рухи стандартизу­ються, зростає їх автоматизація, отже, формується навичка.

Навичка — часткова автоматизація виконання і регулювання до­цільних рухів.

Основою для формування навичок є стереотипність умов, у яких відбувається вправляння. Навички виробля­ють і у тварин шляхом дресирування. Але якщо навички тварини є несвідомими умовними рефлексами, то у люди­ни це свідомо автоматизована дія, у якій свідомість звіль­няється від контролювання за виконанням прийомів дії, переключається на ціль і умову дії.

Психологічні дослідження нейродинаміки мозкових про­цесів, що відбуваються під час формування навичок, показа­ли, що при виконанні людиною вправ в умовах, які стереоти­пно повторюються, в корі головного мозку утворюється ди­намічний стереотип (впорядкована система умовних реакцій). Функціонування навичок ґрунтується переважно на першосигнальних динамічних стереотипах, що працюють за мінімального контролю з боку другої сигнальної системи.

У процесі формування навички в її структурі відбува­ються певні зміни, пов'язані з процесом автоматизації. Змінюються передусім прийоми:

1) виконання дії — зайві рухи, які в процесі вправлян­ня не отримують позитивного підкріплення, відсіюються; дія згортається, виконується легше, вправніше і швидше;

2) сенсорного контролю за процесом виконання — поступово сфера зорового контролю звужується, його функції передаються м'язовому контролю;

3) центральної регуляції дії — увага переміщується з процесу виконання дії на його результат; внаслідок цього значно зменшується кількість помилок.

Формування кожної навички не є самостійним ізольо­ваним процесом — воно відбувається в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них полегшують фор­мування нової навички, інші заважають, деякі його видо­змінюють. Це явище називають взаємодією навичок.

Загальна особливість вироблення навички полягає в тому, що людина кожне нове завдання намагається вико-

нувати вже відомим способом, використовуючи сформо­вані прийоми діяльності. Успішність такого перенесення способів діяльності залежить від ступеня схожості проб­лем з точки зору способів їх вирішення.

Якщо об'єкти або умови двох дій людина сприймає як схожі, в той час як насправді вони різні за прийомами ви­конання, контролем і регуляцією, то використання раніше засвоєних прийомів діяльності є неефективним. Щоб ви­явити їх помилковість і замінити іншими, потрібні час і зусилля — тоді формування нової навички затримується й ускладнюється. Негативний вплив існуючої навички на формування нової називається інтерференцією навичок (негативним перенесенням). Так, перехід у деяких країнах з лівостороннього руху автомобілів на правосторонній три­валий час супроводжувався автомобільними аваріями, оскільки навичка лівосторонньої їзди негативно впливала на формування навички правостороннього руху.

Якщо об'єкти або умови обох дій різні, в той час як дії схожі за прийомами виконання, контролем і регулюван­ням, то формування нової навички полегшується і при­скорюється. Позитивний вплив навички, що сформувала­ся раніше, на формування нової називається індукцією навичок (позитивним перенесенням).

Проблема перенесення має не тільки велике практич­не значення — вона є фундаментальною психологічною проблемою. Це стосується перенесення і навичок, і умінь.

Уміння. Для успішної діяльності потрібні не тільки навички як частково автоматизовані дії, що лише контро­люються свідомістю, а й цілком усвідомлені дії, які спира­ються на знання. Такі дії прийнято називати уміннями.

Уміння — зумовлена знаннями і навичками готовність людини ус­пішно досягати свідомо поставленої мети діяльності в мінливих умовах її протікання,

У зарубіжній науці не існує чіткого розмежування між умінням та навичкою. Вітчизняні психологи вважають, що прикметною ознакою вміння є використання правиль­них прийомів і способів діяльності в нових чи радикаль­но змінених умовах шляхом свідомого і цілеспрямовано­го застосування відповідних знань у процесі виконання завдань.

Фізіологічною основою вміння є структура умовних зв'язків, яка складається зі зв'язків другої сигнальної си­стеми, в якій представлено знання людини, і міжсистем-них зв'язків, завдяки яким комплекси збуджень, викли-

кані словом, можуть динамічно передаватись у першу сиг­нальну систему.

Якщо в навичках знання використовуються лише на етапі формування, а потім дія виконується на основі сте­реотипу, то для вмінь характерним є застосування знань і на етапі функціонування.

Уміє той, хто знає, як виконувати певну діяльність, і володіє відповідними технічними прийомами (навичками). Формування вміння може відбуватися двома шляхами. У першому випадку людині дають певну систему знань і ставлять перед нею завдання. Вона повинна сама знайти шляхи його виконання. Вдаючись до різних спроб і допу­скаючи помилки, людина шукає необхідні орієнтири, спо­соби опрацювання інформації, прийоми діяльності. Такий підхід здебільшого реалізується в умовах шкільного на­вчання, хоча він є недостатньо ефективним. Другий шлях полягає в тому, що наставник (учитель) дає учню певне за­вдання і керує його психічною діяльністю так, щоб він са­мостійно здобував і застосовував наявні знання. Такий шлях називається проблемним навчанням.

Отже, залежно від поставленої мети основні засоби ді­яльності (навички і вміння) формуються по-різному. Ви­робляють і закріплюють навички шляхом повторення в незмінних умовах діяльності, а для формування вмінь умови діяльності слід увесь час змінювати.