6. Дискримінація

В той час як упередження є ставленням, тобто станом психіки, дискримінація пов’язана із свавільною відмовою у привілеях, престижі та владі тим членам меншин, чия кваліфікація є такою ж самою, як і у членів домінантної групи.

Упередження необов’язково поєднуються із дискримінацією; тому що міжособові стосунки не обов’язково будуються на єдності ставлень та дій. Відомий американський соціолог Роберт Мертон ідентифікує чотири види взаємовідношення між упередженням та дискримінацією і відповідних типів індивідів:

• стійкий ліберал (all-weather lіberal) - людина без упереджень, що не вдається до дискримінації навіть під соціальним тиском за дискримінацію;

• нестійкий ліберал (reluctant lіberal) людина без упереджень, що вдається до дискримінації під соціальним тиском за дискримінацію;

• нестійкий антиліберал (tіmіd bіgot) - упереджена людина, що не вдається до дискримінації під соціальним тиском проти дискримінації;

• стійкий антиліберал (all-weather bіgot) - упереджена людина, що непохитно діє за тими поглядами, яких притримується, навіть коли є соціальний тиск проти дискримінації.

Мертон відмітив, що законодавство про рівні можливості справляє величезний вплив на нестійкого ліберала та нестійкого антиліберала. Рух за громадянські права, що розгорнувся у 1960-тих роках у Сполучених Штатах, спричинив до встановлення нових норм недискримінації, яких індивіди частіше притримуються, коли їх поведінка знаходиться під наглядом, або коли вони мають досвід, що дискримінація їм дорого коштує.

Крім того, з часів другої світової війни в американському суспільстві значно змінилися також міжрасові ставлення. Наприклад, якщо у 1942 році тільки 32 відсотки білих вважали, що білі та чорні учні мають ходити до однієї школи, то у 1964 році кількість білих, що так вважають, зросла до 64 відсотків, а у 1980 році - до 90 відсотків. У 1964 році 35 відсотків білих вважали, що вони мають право забороняти чорним оселюватися поруч з ними. Через 20 років таких білих залишилось тільки 12 відсотків. У 1944 році 45 відсотків білих висловлювались за рівні можливості праці для білих та чорних, у 1972 році за це висловлювались вже 97 відсотків білих. Особливо великі зміни відбулися у ставленні тих, хто народився після 1940 року - вони, як правило, набагато менш упереджені до чорних, ніж ті, хто народився раніше.

Далі треба зауважити, що не тільки приватні особи вдаються до дискримінації. У повсякденному функціонуванні інституції суспільства також можуть дискримінувати членів деяких груп. Це соціологи називають інституціональною дискримінацією.

Бізнесові установи, школи, лікарні, уряд, місцеві адміністрації та інші ключові інститути можуть займатися дискримінацією навіть тоді, коли їх персонал не складається з упереджених людей. Наприклад, підприємці часто визначають кваліфікацію, яку повинні мати кандидати на зайняття певних посад. Звичайно кваліфікаційні вимоги передбачають певний попередній трудовий досвід та певний рівень освіти. Такі вимоги виглядають зовсім недискримінаційними, тому що вони застосовуються до всіх осіб, незалежно від раси, віри або кольору шкіри. Але коли члени різних расових або етнічних груп не мають рівних можливостей, щоб отримати необхідну освіту та здобути потрібний трудовий досвід, то вони виходять на ринок праці у невигідній позиції.

Як вважають американські соціологи, у Сполучених Штатах інституціональної дискримінації в особливості піддавалися чорні американці, які на протязі сторіч були жертвами нерівноправності та низького статусу. В результаті навіть встановлення рівних прав не дає насправді рівних можливостей. Це виявляється у нерівності доходів. Навпаки, чим більше той, хто має накопичені переваги, нав’язує рівні умови змагання, тим більше закріплюється фактична нерівність.

На досвіді України це дуже помітно у нерівності умов змагання між російськомовною та українськомовною частинами населення. Сторіччя русифікації призвели до того, що сьогодні деякі важливі умови отримання знань у більшості галузей науки та культури найбільш сприятливі для російськомовних людей - вони мають величезні накопичення відповідної літератури, виданої російською мовою.

Лише в деяких галузях суспільствознавства, де ідеологічні перепони не дозволяли видавати відповідну літературу навіть і російською мовою, там умови приблизно рівно бідні. Як, наприклад, в соціології, політології, економічних науках. Але й тут швидко зростає нерівність умов, тому що за імперський період була підготована величезна армія перекладачів з усіх мов світу на мову метрополії - російську. А перекладачів на мови колоній, в тому числі й українську, готували набагато менше. І набагато менше, ніж у метрополії, було створено у колоніях також й поліграфічних потужностей. Що зараз і маємо.

І тому боротьба за надання російській мові рівного статусу з мовою українською як мови державної тільки виглядає як боротьба за рівні можливості. Фактично - це боротьба за збереження тих нерівних можливостей, що склалися в Україні за сторіччя панування російської державності.

Але це не означає, що подолання дискримінації одних груп має відбуватися через обмеження прав інших груп, в тому числі через обмеження права людей надавати освіту своїм дітям їх рідною мовою, навіть якщо ця мова російська.

У західних країнах, особливо у Сполучених Штатах, накопичено цінний досвід того, як долати дискримінацію наданням виважених переваг тим групам, що довгий час дискримінувалися. Думаю, що такий досвід треба використовувати і у нас в Україні.