7. Теорiя надзвичайних (аварійних) норм (emergent-norm theory).

Ця теорiя кидає виклик тому образу натовпу, що пропонують теорiї зараження та конвергенцiї. Вона пiдкреслює вiдсутнiсть єдностi в багатьох ситуацiях натовпу, та рiзницю в мотивах, ставленнях та дiях, що характеризують членiв натовпу: наявнiсть людей iмпульсивних; суггестивних; використовуючих слушний час; таких, якi пасивно пiдтримують; збуджувачiв активностi; байдужих тощо. При цьому пiдходi заперечується, що люди можуть виявити, що на них спонтанно вплинули емоцiї iнших людей до такої мiри, що вони бажають поводитися подiбно до iнших (Turner, 1964).

Теорiя моментально-створюваних норм виходить з робiт Muzafer Sherif (1936) та Solomon Asch (1952), якi вивчали конформiзм у невизначенiй ситуацiї. Згiдно з цiєю теорiєю колективна поведiнка з"являється коли люди хочуть знайти сенс у невизначенiй соцiальнiй ситуацiї. Вони шукають пiдказ як дiяти. I також як у експериментах Шерiфа, де учасники створили новi норми поведiнки, вiдмiннi вiд стандартiв поведiнки, що вони мали, коли були самi, члени натовпу колективно створюють новi стандарти поведiнки. Наприклад, це норми згiдно з якими полiцiю треба грабувати, палити та знущатися з неї. Члени натовпу впроваджують цю норму: вони винагороджують поведiнку, що узгоджується з нею, та застосовують негативнi санкцii до тих, хто не виконун цю норму. Так як нова поведiнка вiдрiзняється вiд поведiнки у звичайнiй ситуацiї, цi норми специфiчнi до ситуацiє натовпу, тому вони й звуться надзвичайними (emergent norm).

З цiєї точку зору агiтатори, яких часто вважають причиною заворушень, це просто тi, хто бiльш глибоко утягнутi у подiї та бiльш глибоко вiдчувають їх. Однак лише тi, хто каже речi, що узгоджуються з настроєм натовпу, будуть мати вплив. Лiдери просто висловлюють бiльш красномовно те, що натовп вже вiдчуває. Секрет влади лiдера - це сам натовп. Коли зростає колективне збудження проходить самоселекцiя: тих, хто каже щось, що не узгоджується з настроєм натовпу, не будуть слухати або навiть можуть розправитися з ними фiзично.

Оцiнка теорiй. Цi три теорiї по-рiзному пояснюють поведiнку натовпу. Але вони все ж таки не виключають одна одну. Якщо взяти, наприклад, футбольну зустрiч мiж командами унiверситетiв, то теорiя зараження описує процес збудження через колову реакцiю. Теорiя конвергенцiї описує як випускникi унiверситету та футбольнi вболiвальники вiдбираються з загалу та збираються на стадiонi. Нарештi теорiя надзвичайних норм показує, що є адекватною реакцiєю на конкретну подiю i як вiдкидається небажана поведiнка.

8. Соціальні рухи.

Соцiальний рух - це бiльш-менш постiйнi i органiзованi дії порiвняно великої кiлькостi населення спрямовані на те, щоб внести змiни, або не допустити їх. Центральна iдея цiєї концепцiї - те, що люди втручаються в процес соцiальних змiн. Вони не просто пасивно реагують на подiї в своєму життi, а намагаються змiнити хiд iсторiї. Люди свiдомо дiють разом з вiдчуттям участi у спiльнiй справi. Таким чином, соцiальнi рухи є засобами, якими люди намагаються впливати на подiї через формальну органiзацiю. Тому не дивно, що бiльша частина змiсту книжок з iсторiї присвячена соцiальним рухам: перелiк видатних лiдерiв, пiдйоми i спад полiтичних рухiв, соцiальнi змiни, викликанi революцiями. Поширення християнства, Хрестоносцi, Реформацiя, Американська революцiя, Рух за вiдмiну рабства, рух суфражисток, комунізм, фашизм, та інші подібні рухи, мали глибокий вплив на суспільства.

Типи соціальних рухів.

Необхідною умовою виникнення соціального руху є певна ідеологія.

Iдеологiя - комплекс вiрувань, мiфiв, ідей, що формує цілі руху, доводить його необхідність, засуджує існуючі умови, визначає наступні дії.

Iдеологiя - це те, що з'єднує людей на основi спiльних iдеалiв, зміцнюючи їх солiдарнiсть. Навiть бiльше: вона не просто з'єднує окремих людей, вона об'єднує їх спiльною справою. I, одночасно, готує їх до самопожертви в iм'я цiєї справи: не пошкодувати життя в iм'я "єдиного Бога", "Нової нацiї", або "Революцiї".

Соцiальнi рухи можна розрiзняти, базуючись на їх iдеологiях, точнiше на метi, яку визначає iдеологiя. Деякi рухи мають на метi змiнити суспiльство шляхом замiни основних його цiнностей зовсiм новими, або ж змiнюючи їх в рамках вже iснуючої цiнностної системи.

Вiдповiдно: революцiйний рух (revolutionary movement) має на метi знищення iснуючої системи цiнностей; а рух за реформи (reform movement) - лише деякi змiни у вже iснуючiй цiнностнiй системi. Рух за громадянськi права очолений М.Л.Кiнгом також переслiдував тiльки реформи. Його (руху) члени до вже iснуючих цiнностей намагалися долучити ще й полiтичну демократiю для чорного населення в Сполучених Штатах.

На вiдмiну вiд них ряд чорних національних груп, що з'явилися наприкiнцi 60-х рр. мали революцiйний настрiй. Вони хотiли змiнити американську форму правлiння, класову структуру, встановити бiльшу автономiю для чорних.

Рухи виникають не тiльки з метою встановити змiни, але й навпаки: щоб їм запобiгти, або вiдмiнити вже встановленi змiни, їх називають рухи опору (resistance movement). Так пiвденний рух за громадянськi права викликав контр-атаку, що почалася в 50-х рр. як органiзацiя Комiтетiв Бiлих Громадян та груп Ку-Клус-Клан. Iсторик Артур Шлезiнгер (1986) твердить, що з самого початку в Америцi iснували альтернативнi полiтичнi течiї, якi циклiчно змiнювались десь раз на тридцять рокiв: консервативна та лiберальна фiлософiя. Перiоди ліберального правлiння "роблять наголос" на громадськi iнтереси - права населення, програми реформ, намагання подiлу влади з соціальними групами, що не представлені у правлячій елиті тощо. В перiоди консервативного правлiння головними є iнтереси особи - права власностi, захист заможних класiв, спроби увiчнити iснуючу владу. Консерватори нiби-то приймають новi соцiальнi iнститути. Але водночас намагаються саботувати реформи.

Iснує ще експресивний рух (expressive movement), якого не торкаються змiни в iнститутах влади. Його мета вiдновлення, вiдродження людей (нерiдкi обiцяння майбутнього спасiння). Релiгiйнi секти (pentacostal and holiness rel. sects) - iлюстрацiя рухiв такого типу. Хоча вони виникають головним чином серед непривiлейованих, секти не вимагають соцiальних змiн; не мають вони на метi i врятувати весь свiт - вони намагаються рятувати окремих людей вiд того свiту, що швидко вироджується. Часто вони вiрують, що другий прихiд Мессiї вже близько i для непереконаних нема спасiння крiм обернення i вiдродження.

Соцiальна революцiя

Соцiальна революцiя - це руйнування iснуючої в суспiльствi держави i класових структур та встановлення нового соцiального порядку.

Найбiльш вирогiдним виникнення революцiйної ситуацiї є за таких умов:

1. Держава концентрує значну полiтичну владу; iснує централiзований урядовий апарат (напр., монархiя у Францiї перед 1789 роком, царизм в Росiї перед 1917 роком, режим Гомiндана Kuomintang перед 1949р. в Китаї). Так держава може стати мiшенню колективної злоби - i нападу.

2. Вiдданiсть вiйськових iснуючому режиму ослаблена i армiя не може функцiонувати як надiйний засiб припинення антиурядових виступiв в країнi. Якщо вищi чини в армiї втягнутi в конфлiкт з центральним урядом, або якщо вiйська симпатизують протистоячим цивiльним, ненадiйнiсть армiї посилює вразливiсть держави (напр., дезертирство вiйськових на Фiллiпiнах вирiшило долю режиму Фердiнанда Маркоса в 1986р.).

3. Глибока полiтична криза ослаблює iснуючий режим, допомагає руйнуванню державного апарату. Часто криза криза асоцiюється з довгостроковими мiжнаціональними конфлiктами, що витiкають з поразки у вiйнi (напр., поразка Францiї у вiйнi з Англiєю в 1700-тi рр., Росiї в Рос.-Япон. вiйнi 1905р. та I свiтовiй, Китаю у вiйнi з Японiєю в II свiтовiй вiйнi).

4. Значна частина населення бере участь в повстаннях, якi передають владу новiй елiтi. Звичайно, селяни повстають, коли землевласники вiдбирають у них землю, значно пiдвищують податки або арендну плату, або ж пiд час голодомору. Мiське населення повстає, коли рiзко пiдвищуються цiни на харчi, чи рiвень безробiття пiднiмається надто високо.

Ряд iсторикiв та соцiологiв дослiдили важливi революцiї Заходу в пошуках спiльних рис та зразкiв їхнього розвитку. Помiж iншими це були Англiйська рев. 1640 року, Американська 1776р., Франц. рев. 1789 року, та Росiйська рев. 1917 року. Це дослiдження виявило подiї типовi для головних революцiй. Цей пiдхiд названо (natural history of revolutions) природний розвиток революцiй.

Перед виникненням революціонної ситуацiї iнтелектуальна еліта - журналiсти, поети, драматурги, ессеїсти, юристи та iншi – припиняють пiдтримувати iснуючий режим i вимагають серйозних реформ. Пiд все збiльшуючимся натиском держава намагається вiдповiсти на критику рядом реформ (напр., реформи Луї XVI у Францiї, Столипiна в Росiї, Боксера в Китаї). Революцiї виникають при ослабленнi чи повному паралiчi держави, викликаному неспроможнiстю уряду вирiшити важливi вiйськовi, економiчнi або полiтичнi проблеми. Руйнування старого режиму викликає розкол серед тих, хто бере участь в революцiї. Вони роздiляються на консерваторiв, якi намагаються мiнiмiзувати змiни, на радикалiв, якi волають корiнних змiн та помiрних (умеренных), якi дотримуються золотої середини. Часто в результатi виникають повалення режиму чи громадянська вiйна. Першими, хто дiстається до влади звичайно бувають помiрнi реформiсти (напр., в Iранi - Базарган, помiрний критик,першим прийшов до влади, коли був скинутий уряд шаху Iрана).

Помiрнi намагаються змiнити владу уряду на основi обмежених реформ, часто використовуючи органiзацiйнi структури, що залишились вiд старого режиму. Одночасно, радикали стають iнiцiаторами нових органiзацiй (у Францiї - помiрна спiлка жирондистiв / moderate Girondin assembly) конфронтувала з радикалами - якобiнцями (radical Jacobin clubs); в Америцi помiрний Континентальний Конгрес був переможений радикальною Спiлкою патрiотiв (radical Patriots Societies); i в сучасному Iранi помiрнi на чолi з Базарганом, Банi Садером та Gotzbadeh були витiсненi радикальними iсламськими клерикалами (radical Islamic clerics)). Помiрнi стикаються зтими ж проблемами та заборгованiстю, що призвели до загибелi старого режиму i в свою чергу їх замiщують радикали. Безладдя, що наслiдують революцiї, i захоплення влади радикалами виливаються в закони насильства (coercive rule). Це стан террору (stage of Terror) пiд час якого такою часто вживаною була гiльотина пiд час Франц. Рев., сталiнський ГУЛАГ, маоiстська Культурна Революцiя. Безладдя i смятiння створюють умови при яких вiйськовi лiдери приходять до влади (напр., Washington, Cromwell, Napoleon, Attaturk, Mao, Tito, Mugabe). I, нарештi, радикалiзм вiдкриває шлях фазi прагматизму та консолiдацiї нового status quo. Прагматики засуджують так званi "ексцеси" революцiї i пiдкреслюють необхiднiсть стабiльних iнституцiй . У Францiї ця фаза була вiдмiчена падiнням Робесп'єра, в Рад. Союзi Хрущов зрiкся Сталiна, в Китаї це - падiння маоiстського уряду (the Gang of Four) - банди чотирьох. Хоча не всi революцiї проходять в своєму розвитку однаковi стадiї, все ж пiдхiд з точки зору природного розвитку революцiй привертає нашу увагу до подiй спiльних для них, що можуть слугувати зразком.

Якi тепер можна зробити висновки?

Революцiя не створює державу з чистого листа "clean slate". Умови i культурнi традицiї, на яких тримається старий режим, впливають i на новий. Наприклад, бiльшовики перенесли авторитарне правлiння, що домiнувало в царскiй Росiї при встановленнi свого нового порядку. Новий режим робить "зигзаги" в державнiй полiтицi, тому нiколи новий соцiальний свiт не буває саме таким, як лiдери та їх прибiчники собi малювали в уявi. Хоча спочатку революцiя може зменшити нерiвнiсть, в рештi решт, вона скорiш за все, знов виникне. Навiть Американська революцiя найбiльш вдала щодо рiвностi, лiбералiзму та полiт. свобод увiчнила (perpetuated) рабство в Сп. Штатах тодi, коли воно давно вже було заборонене в Англiї. Коротше кажучи, революцiї роблять люди i так само як вони самi, революцiї мають їхнi недолiки.

Тероризм.

Терроризм можна розглядати як застосування сили чи насильства проти окремих осiб або власностi, щоб залякати чи примусити уряд, формальну органiзацiю, цивiльне населення пiти назустрiч террористам в своїй полiтичнiй, релiгiйнiй чи громадськiй дiяльностi.

Оскiльки террористи звичайно застосовують насильництво проти цивiльних, їх дiяльнiсть всiма засуджується як морально неприйнятна. На практицi, як і з багатьма iншими видами поведiнки, що є i що не є терроризмом - справа соцiального визначення. Коли нацiя вдається до насильства на свою користь, вона розглядає насильство як цілком легальнi бойові дiї. В багатьох вiдношеннях терроризм – це теж саме, але в меншому масштабi, бо террористи не мають армiї, яку має держава.

Дiйсно важко на практицi вiдрiзнити "вашого террориста" вiд нашого "воїна-визволителя", допомогу "террористам" вiд "таємної пiдтримки дружнiх сил", як примiром контрас в Нікарагуа (воїни-контрреволюціонери) - в 1984 роцш вийшов буклет на 89 сторiнках ЦРУ, де виправдовувалися шантаж, викрадання та вбивста членiв уряду Нікарагуа. Так Федеральне бюро Розслiдування назвало террористом борця проти ядерної зброї, який пiд"їхав до пам"ятника Вашингтону, яка, як вiн запевняв, була навантажена вибухiвкою. В той же час їм не вдалося назвати террористами тих, хто закладав бомби до численних клiнiк, де робляться аборти. Багато рокiв населення, урядовi офiцiйнi особи та дослiдники розглядали терроризм перш за все, як порушення громадського порядку.

Сучасний терроризм розглядається скорiше, як бойовi дiї з далеко iдучими наслiдками. Терроризм - це арена полiтичної боротьби, незалежно вiд того, чим вона мотивується: iдеологiєю, нацiональнiстю чи релiгiєю. Але головне, що вiдрiзняє сучасний терроризм - це не мотивацiя чи цiлi, а участь деяких держав у добре сплановваних i вельми руйнiвних актах. Вiдомо, що Сiрiя Iран та Лiвiя активно пiдтримували террористичну активнiсть. Але цi країни - лише найбiльш помiтнi учасники террористичної дiяльностi. Наприклад, така демократична країна, як Францiя, провела террористичний акт проти органiзацiї "Green Peace" в 1985 роцi потопивши їхнiй корабель, при чому один член екiпажу загинув.

Iнша риса притаманна сучасному терроризму - те, що вiн орiєнтується на засоби масової iнформацiї. Вiн спрямований бiльше на масову аудиторiю, нiж на свої реальнi жертви. Хоча терористи самi пишуть сценарiї i стають дiючими особами, "театр террору" стає можливим лише коли засоби масової iнформацiї надають iм сцену i можливiсть виступати перед свiтовою аудиторiєю. Так террористи вдаються до акцiй, що привертають увагу телевiзiї, радiо та преси, посилюючи жорстокiсть, коли потрiбно утримати увагу спостерiгачiв. Персональна участь президента США, папи Римського та iнших лiдерiв додають ваги спектаклю. Якщо вимiрювати терористичну дiяльнiсть не кiлькiстю загублених людей, а увагою свiтової громадськостi, яку вiн привертає до себе, то можна сказати, що цей метод є вельми ефективним, бо порiвняно небагато коштує для злочинцiв.

Засоби масової iнформацiї також посилюють важливiсть проблеми, яка стає причиною террористичної дiяльностi. Читачi газет та глядачi телевiзiї розглядають цю проблему як бiльш важливу, нiж законні нацiональнi та iнтернацiональнi акцiї. Терроризм примушує брати до уваги iнтереси своїх спонсорiв в мiжнароднiй полiтицi.

Наприклад у 1983 роцi бомбування в Бейрутi бази пiдводних човнiв примусило багатьох американцiв, включаючи членiв конгресу, голосувати проти американського втручання в Лiванi. Засоби масової iнформацiї показали жахливi сцени результатiв бомбування, що примусило американську громадскість виступати проти втручання в справи Лiвану.

Дослідження деяких соціологів показують, що террористи вважають себе жертвами, членами груп, до яких ставляться з упередженням та презирством. Терроризм виростає з глибоко вкорiнених соцiальних потрясiнь, спричинених поразкою в вiйнi або швидкими соцiальними змiнами. Люди втрачають орiєнтацiю, їм здається, що свiт розколовся. Вони підпадають пiд вплив екстремистських iдеологiй, що розглядають свiт розколотий на сили добра та зла. Це було характерне i для групи Баадер-Мейнхофа у Германiї i Полпотовцiв у Камбоджi i для членiв партiї Аятолла Хомейнi в Iранi

Чому виникають соцiальнi рухи.

Є двi точки зору. Перша з них шукає корнi соцiальних рухiв у соцiальних злиднях, або бiльш конкретно у соцiальному та економiчному пригнiченнi. Iнші ввважають, що цi аргументи недостатньо переконливi.

Вони зазначають, що бiльшiсть суспiльств має значний резервуар соцiальної невдоволеностi, а протягом iсторiї пригнiчення та злиднi були дуже широко розповсюдженi. Але ж соцiальнi рухи вiдносно рiдкi.

Тому вони звертають увагу на ресурси та організації, що роблять можливим виникнення та розвиток рухів.

Теорії напруги.

Карл Маркс вказував, що капіталістична експлуатація веде до постійного погіршення стану робітничого класу, що кінець кінцем призведе до того, що робітники зрозуміють соціальні корені їх страджань та піднімуться на боротьбу з тими, хто їх пригнічує. Але він вказував також на те, що страджання декласованих прошарків суспільства (люмпенпролетаріату) може бути таким інтенсивним, а відчуження таким сильним, що соціальна та революційна свідомість не прокидається. Маркс вказував не тільки на зростання зубожіння (progressive misery) або абсолютну депривацію, але також на відносне зубожіння чи відносну депривацію. Він передбачав, що стан робочого класу з розвитком капіталізму може покращитись відносно до їх попереднього стану, але різниця між ними та власниками тільки зросте і тому робітники будуть відчувати ще більш інтенсивно невдоволеність своїм положенням. Відносна депривація (зубожіння) - це різнийя між тим, що людина дійсно має та тим, що вона повинна мати згідно ії очікуванням.

Так деякі дослідження (включаючи дослідждення самого Вандер Зандена) показали, що зростання руху протестів чорних у 60-х роках пов"язано не з відчаєм, бо був значний прогрес в їх становищі, а з швидким зростанням очікувань. Джеймс Девіс, опис виникнення революції згідно J-кривої. Джім Девіс стверджує, що революції виникають якраз не тоді, коли увесь час погано, а коли відносно довгий період економічна та соціальна ситуація покращувалась, а потім наступав період швидкого погіршення. Але за час покращення сформувлись відповідні очікування?

Крім того люди бояться, що те, чого вони досягли з великими зусіллями, вони втратять. Тому їх настрій стає революційним. Він ілюструє свою теорію деякими прикладами, в тому числі революцією 1917 року.

Якщо теорії депривації шукають відповідь на питання: чому взагалі виникає мотивація до участі у соціальних рухах, то теорії мобілізації

ресурсів відповідають на питання, чому одна людина приймає участь, а інша не приймає у тому чи іншому соціальному русі. Згідно до базової тези послідовників цієї теорії соціальне невдоволення більше менш постійне і завжди прісутнє у сучасних суспільствах. Ще Лев Троцький казав, що якщо б зубожіння було достатнє для революції, то маси весь час були б у стані бунта. Тому послідовники теорії мобілізації ресурсів вважають, що нема сенсу пояснювати соціальні умови, що викликають виникнення рухів. Замість цього вони підкреслюють важливість структурних факторів, таких як наявність ресурсів для досягнення тих чи інших цілей та мережі міжособових стосунків, що слугують для залучення нових учасників руху. Люди беруть участь у русі не як результат депривації, а як раціональне рішення, що зважує плюси і мінуси, затрати та користь від участі у русі.

Можна виділити деякі головні групи ресурсів, що необхідні для зародження та розвитку соціальних рухів:

1) група підтримки - це люди, що мають час та вміння здійснюввати тиск щодо змін. Дуже часто це студенти, бо вони мають час та високий рівень освіти (революційний рух у Франції у 1968, ісламська революція в Ірані наприкінці 70-х років).

2) фінанси (для видання листівок, аренди залів, подорожі у Київ до Верховної ради щоб демонструвати тощо).

3) юридичне забезпечення (для охорони учасників руху від арештів, тиску через легальні канали, надання легітімності діям, що корисне для залучення нових членів).

4) доступ до засобів інформації (іноді для цього проводять якісь незвичні дії, щоб привертати увагу засобів інформації - наприклад парад геєв та лесбіянок без одягу чи у костюмах качок).

5) зовнішня підтримка (у багатьох випадках ресурси та організаційна діяльність зовні групи, що протестує, є критичним для розвитку колективних дій. Зовнішня підтримка особлива важлива для рухів бідних).

Завершуючи цей розділ, можна сказати, що ці підходи не протирічать один одному - при одному й тому ж рівні незадоволеності рух може виникнути чи ні у залежнсті від наявних ресурів, але ж і навпаки – при тому ж самому організаційному рівні ситуація, що склалася може викликати чи не викликати рух.