2.3.4.Вихід галілеян з Палестини

“Після Сходжен­ня Святого Духа на апостолів в П’ятдесят­ницю 34 року вони, у виконання повеління Христового, відпра­вилися у ті країни, на які їм вказав жереб. Апостол Андрій одер­жав Скіфію”⁵⁴. Нагадаємо, що Скіфією⁵⁵ протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України. Скіфія була однією з країн світу, у які пішли з проповіддю 12 апостолів і 70 учнів Христа — зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно також галілей­ського походження. Це була перша хвиля виходу галілеян з Палестини.

Слідом за нею пішла друга хвиля. Річ у тім, що знач­на частина галілеян глибоко сприйняли вчення Христа і сер­йозно поставилися до Його пророцтва про неминучість руйну­вання Єрусалима і грядущого геноциду, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління. Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали органі­зоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення християнства саме на цих територіях: “Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже в апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більш чи менш великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії”⁵⁶.

З погляду розгортання християнства Рим у ті часи виглядав далекою периферією. Центром же була населена галами-галатами (яких у літературі здебільшого позначають евфемізмом “еллінізоване населення”) Мала Азія, а згодом і Надчор­номор’я, оскільки, згідно з цер­ков­ною історією, тут пропо­відували апостоли Андрій, Лука, Пилип і Павло. Тож коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Кли­мент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з двома тисячами хрис­тиянських родин і численними храмами як результат проповіді апостола Андрія⁵⁷, а згодом сам заснував 75 нових церковних громад⁵⁸.

До речі, назва “християни” вперше з’явилася в Антіохії Сирій­ській приблизно у 43 році (Діяння, 11.26). Проте протя­гом принаймні чотирьох наступних століть послідовників Христа найчастіше називали “галіле­янами”. Фактично, слова “галілеянин” і “християнин” вважалися майже синонімами, тобто в тодіш­ньому світі було ясне усвідомлення галілейської етнооснови християнства⁵⁹. Самі ж християни нази­вали себе “віру­ю­чими”, “братами” або “святими”⁶⁰. Автор “Першо­го послання Петра”, адресованого “вибраним переселенцям, розсі­яним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії”, так зверта­ється до християн: “Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий” (2.9). Епітети “царське священство” і “народ святий” не були перебільшенням чи компліментом: галілеяни та інші перші послідовники Христа справді усвідомлювали свою всесвітню місію носіїв боголюд­ського вчення, функцію священства для цілого світу. А оскільки найсильнішим аргументом є особистий приклад, то вони прагнули до святості за прикладом свого Вчителя.

Третя хвиля переселення галілеян на землі України пов’язана з тим, що почало збуватися пророцтво Христа щодо грядущого геноциду в Палестині (Матвій 24.2-22, Марко 13.1-31, Лука 21.5-24). Ознаки його наближення стали дієвою спонукою, яка мала зрушити з місця решту Христового народу. Як відомо, у 66 р. почалося перше юдейське повстан­ня⁶¹: в Єрусалимі пов­стан­ці підступно — порушивши клятву — перебили римський гар­нізон, вчинили різанину греків (точніше, грекомовних) у Самарії, Галі­леї і Зайорданні, розбили біля Бейт-хорона рим­ську армію, захопили значні навколишні тери­то­рії, зокрема Галілею⁶².

Лють фанатичних повстанців боляче зачепила і галілеян, адже Галілея тоді просто кишіла греками і грецьку мову у ній можна було чути так само, як російську в нинішній Україні, окрім того, юдеї традиційно стави­лися до галілеян з пре­зир­ством, врешті, як і до всіх інших “гоїв” (не-юдеїв). А влітку 67 р. рим­ляни, відвойовуючи Галілею, знову знищували всіх підряд так, що Гене­заретське озеро почер­во­ніло від галілеянської крові⁶³.

Подальші події відомі: у 70 (за імператора Веспа­сіана) і 135 роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові перше і друге юдейські повстання, зруйну­вала багато палестинських міст, зрівняла з землею Єрусалим (у 70 році, винищивши всіх його жите­лів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини⁶⁴. Юдеям під страхом смерті було забо­ро­нено з’явля­тися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейме­новано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім’ї Еліїв)⁶⁵, а Юдея була перейменована на римську провінцію “Сирія Палестина”. Оскільки галілеяни також були учасниками бойових дій (захи­щали свої поселення як від юдейських, так і від римських окупантів), то були змінені й галілейські топоніми⁶⁶, зокрема, Г алілею римляни перейменували на Тиверіаду — за іменем Тиверії — столиці тетрарха Галілеї і Переї, названої так на честь імператора Тиберія. Відповідно, галілеяни стали називатися тиверійцями.

Святитель Климент, єпископ Римський.

Мозаїка із Софійсько­го собору в Києві

Понад півстоліття майже суціль­­них війн і повстань, юдейського тиску і рим­сь­кого (починаючи від Нерона з 64 р.) переслідування християн змусили галіле­ян-тиве­рійців масово покидати насидже­ні місця. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі При­кар­паття. Схоже, що основні хвилі галіле­ян-тиверійців прибули у низов’я рік Прут, Дністер і Буг у I—II ст. н. е. Ця подія збігається з повідом­лен­нями про стрімке поши­рен­ня християн­ства на те­риторії Пів­денно-Західної Ук­ра­їни. Зо­к­ре­ма “Від Терту­лі­а­на (160—230) знаємо про успіхи в хрис­ти­­я­ні­зації скіфських країв. У III ст. поширю­ється хрис­ти­ян­ство в рим­ській провінції Мезія, тоб­то в нинішньому По­кутті (пів­ден­но-західна Ук­ра­­їна)... Свя­тий Ієронім (347—420) пише “Зимні країни Скіфії є спов­нені вогнем віри”⁶⁷. “Тиверці і уличі були християнами ще до Нікейського собору 325 року (апостол Пилип)”⁶⁸. Наприкінці III — на початку IV ст. вже існувала Скіфська єпархія, а її глава у 325 році був учасником Першого Вселенського собору⁶⁹, в якому також брали участь єпископи Кадм Боспорський, Пилип Херсонеський і Теофіл Готфський⁷⁰.

С трімке поширення християнства напередодні виник­нення держави антів підтверджується результатами археоло­гічних розкопок. Наприклад, біля с. Чорнявка Новоселицького р-ну Черні­вецької обл. в куль­тур­ному шарі другої пол. IV – поч. V ст. н. е. знайдено атрибути раннього християнства. Особли­вий інте­рес викликає двосто­роння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики завтовшки 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик М. Брай­чевський, “про масо­ве міс­цеве виробництво”⁷¹. А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.