8. Війна за майбутнє 321

8.1. Чи належала Марія до роду Давида? 321

8.2. Обережніше з апокрифами 323

8.3. Спецоперація “Книга Якова” 325

8.4. Таємниця архангелів Гаврила та Михайла 329

8.5. Свідомо і добровільно 332

8.6. Чи були “східні мандри”? 334

8.7. Чи були в Ісуса рідні брати? 339

8.8. Про що не знав святий Матвій 340

8.9. Повнота Чотириєвангелія 342

8.10. Погиблі овечки дому Ізраїлевого 345

8.11. Спасіння від юдеїв 348

8.12. Притча про інформаційну війну 351

8.12.1. Символічна мова Євангелія 352

8.12.2. Реконструкція первинного тексту 354

8.12.3. Плач і скрегіт зубів 356

8.13. Як виглядав Христос 359

8.14. Істинний арієць 362

8.14.1. Хрест, Христос, Месія 363

8.14.2. Одкровення Марії Вальторти 364

8.14.3. Він здійснив усе, що запланував 369

8.14.4. Таємна мова галілеян 370

8.15. За два тисячоліття до Переходу 372

8.16. Християнство нового циклу 375

Покажчик основних понять, назв і персоналій 378

Список ілюстрацій 387

Юрій КАНИГІН, професор

Арійська хода України

Перше, що спадає на думку при читанні цієї книги, — це вигук Генрі Бокля: “Дайте нам нову парадигму, дайте помилкові думки, дайте нам що хочете, але позбавте нас зашкарублості!” Справді, нас уже таки “дістали” погляди офіційної науки, згідно з якими історію України треба вести з XIV або, від сили, з VII століття н. е. Свіжість думки, оригінальність постановок і рішень, основаних на аналізі нових, ігнорованих патентованими істориками матеріалів у галузі найгостріших проблем сучасності, якими живуть широкі кола читачів, — ось характерна особливість цієї книги Ігоря Каганця.

Проте справа не лише у “свіжості” матеріалу. Автор, на мою думку, робить значний внесок у вирішення величезного завдання: зміни поширеного стереотипу на пріоритети європейського Заходу стосовно європейського Сходу у формуванні етнічної, духовної, інтелектуальної основи сучасного світу. По суті, йдеться про відновлення історичної справедливості. Колись само собою розумілось, що “Південна Русь” (Українська земля) була не лише “етнотворчим казаном” Європи, а й горнилом її духовності та землеробських технологій. Свого часу набула великого розголосу книга італійця Мавро Орбіні “Історіографія початку імені, слави і поширення народу слов’янського” (видана в 1601 р., перекладена російською і видана в Санкт-Петербурзі в 1722 р.). Написана на основі нині втрачених матеріалів давніх бібліотек, вона чітко виявила “світотворчі” пріоритети Північної Припонтиди (Праукраїни). Проте у розпал антинаукової реконструкції євроазіатської історії ця книга була забороненою на Заході. Тепер, на щастя, почався доволі важкий процес відновлення історичної справедливості, і книга І. Каганця в цьому плані вельми цікава та повчальна, незважаючи на значну кількість дискусійних моментів.

Згадана проблема для мене є дуже близькою, у чому читач може переконатися завдяки книгам “Шлях аріїв” та “Віхи священної історії”. У них я обговорюю питання першості Русі-України як батьківщини землеробських технологій, прабатьківщини палестинських галілеян, що склали етнічну основу християнства. Більше того, наша земля стала батьківщиною первинної християнської церкви — на відміну від Риму I—II століть з його катакомбними богослужіннями і близькими до юдаїзму тогочасними обрядами. Ігор Каганець не лише розвиває ці положення, підкріплюючи їх масивами нових матеріалів, а й, по суті, робить у цій сфері інтелектуальне відкриття: на основі ретельного дослідження біблійних текстів переконливо доводить арійське походження не лише галілеян Ісуса Христа і Діви Марії (про що вже писалося у згаданих книгах), а й самого царя Давида!

Мені приємно відзначити й те, що автор вдало застосовує науковий апарат етногенетики у дослідженні генеалогії української нації (і не лише її), зокрема, концепцію чоловічого і жіночого начал, тобто батьківських і материнських народів. Цим його книга вдало відрізняється від багатьох робіт з етногенезу українського народу, надрукованих останнім часом (зокрема, див. працю Інституту народознавства НАНУ “Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат”, Львів, 1999). Етногенез без етногенетики — з цим я почав боротися ще 8 років тому (серед іншого див. розділ “Риси етногенетики” у книзі “Віхи священної історії”). Ігор Каганець робить в етногенетиці важливий крок уперед, особливо у сфері сміливих аналогій з біогенетикою.

Надзвичайно цікавий матеріал (і нерідко дуже дискусійні узагальнення) даної книги я б розділив на чотири частини:

1. Проблеми етногенезу українців з оригінальною трактовкою “феномену України” як унікального геоетнічного утворення — “казана” європейської (і не лише європейської) культури.

2. Інтерпретація багатьох ключових місць Біблії і деяких апокрифів, що дає несподівано нове висвітлення найважливіших проблем генеалогії України, християнства, юдаїзму, Європи в цілому.

3. Антропогенез і теорія рас. Автор, мабуть, першим в Україні відкинув лицемірну “боязнь” расових досліджень і повернув расологію “на круги своя”.

4. Історіографія Русі-України і слов’янського суперетносу в контексті сучасних проблем українського відродження та наших взаємовідносин зі “старшим братом”.

Усе це об’єднано ідеєю арійського впливу на хід світової історії, першоджерелом якого виступили етноси Північного Надчорномор’я (пришлі та автохтонні).

Це, звісно, приблизне групування проблем, дослід­жу­ваних у цій книзі, де ми також знаходимо і дослідження деяких ключових моментів єврейської історії та гітлерівського нацизму. Я не зовсім погоджуюсь з цілим рядом висновків автора, особливо з його трактовками взаємовідносин України з Росією та ролі російської мови. Але справа не в цьому. Головне — не треба боятися різких, нехай навіть односторонніх суджень. Дайте нам нову парадигму, позбавте закостенілих стереотипів про “меншовартість” українців! От що сьогодні найактуальніше.

Я навіть допускаю, що автору будуть закидати расизм — такі закиди вже пролунали на адресу журналу “Перехід-IV” та інтернет-сайту www.perehid.org.ua, редагованих І. Каганцем. Але така вже інерція зашореного мислення і лицемірної моралі, сформованих у радянський період. Людські раси справді не є рівними, як не є рівними й люди у функціональному відношенні. Тут нічого не вдієш, і цього не треба боятися. Що з того, що мій посередній розум не рівня розуму Ньютона, Достоєвського, Гоголя чи Тараса Шевченка. Та нічого особливого — важливо, щоб не заважали мені самореалізуватися і поважали мене як особистість. А там як Бог дасть. І в цьому — принцип свободи та людської рівності, адже всі ми “одної крові”. Подібна ситуація з племенами, націями та расами. Вони рівні — всі мають право на життя за своїм звичаєм, всі неповторні і вносять свою лепту у розвиток людства. Проте історична роль їх далеко не однакова — це ж очевидно, і не треба лицемірити у цьому питанні. Автор сміливо й обґрунтовано говорить про видатну роль етносів Причорномор’я у світовій історії. І, я думаю, українцям не вистачає... гонору прямо заявити: ситій і зарозумілій Європі не зашкодило б вклонитися змученій, виснаженій лихоліттями нації, яка “стіною незборимою” віками стояла на сторожі європейської цивілізації і як хвилеріз розбивала навали хижаків з азійської “глибинки”.

Я далекий від того, щоб співати автору книги одні дифірамби. Книга, точніше, окремі її місця, дуже дискусійна. Багато що викликає у ній навіть подив. Ну, наприклад, як можна стверджувати, що Москва — це не Росія або не зовсім Росія, а вороже утворення не лише щодо українського, а й російського народу? Так, у Москві генетичних русскіх живе менше, ніж “інших”. Ну то й що? Сам же автор полюбляє цитувати апостола Павла: “Мала закваска заквашує все тісто”.

Я думаю, книга втрачає від того, що вона пронизана українським “центропупізмом”. Йдеться не про представ­лення нашого регіону як унікального етнотворчого казана і колиски духовності та культури західного світу — все це обґрунтовано низкою досліджень, на які є посилання в книзі. Тут можна навіть додати хвалебні слова на адресу запорожців — адже вони і ніхто інший реально протистояли експансії мусульманства (в особі Османської імперії) і католицтва — чим і відстояли православну віру. Але ж у всьому треба знати міру. Центропупізм — у надмірному возвеличенні України, протиставленні українців іншим народам, зокрема, росіянам. Надійна ознака справжньої величі народу — відсутність боязні почути неприємні слова на свою адресу. Це нацмени бояться критичних пассажів стосовно себе. А наші вчителі Шевченко, Гоголь, Франко, Драгоманов не боялися бичувати українців за їхні недоліки. І це — на нашу користь. “Я сам себе, дурний дурю, та ще й, співаючи, орю” (Т. Шевченко), “Нікого ми не кращі, а життя у нас безпросвітне” (М. Гоголь), і т. д. Як потрібен нам холодний душ історії, “о, роде суєтний, проклятий...”!

Якось у бесіді зі мною видатний учений і письменник, патріот України Микола Руденко з гіркотою мовив: “Так, схоже, що головний ворог України — це сам українець”. Справді, історія наша така (“велика слава і велика руїна”), що у ній було куди більше підневільного існування нашого народу — народу внутрішньо вільного, незборимого! І, на жаль, у нас сформувалась антидержавна ментальність, байдужа до справ нації, якою заправляли чужі сили. Ось звідки слізне шевченківське: “Обніміться, брати мої, молю вас, благаю...” Наш у минулому підневільний народ, на мій погляд, звик не називати речі своїми іменами, тому й не може сформувати справжню, патріотичну еліту, тобто зробити вибір між гідними і негідними людьми. Але ж визначає рівень життя нації саме еліта — духовна, наукова, політична, ділова. І я думаю, що завинив у незавидному становищі нашої нації не “українець взагалі”, а “елітний українець”. Книга Ігоря Каганця викликає, поряд з оптимістичними, і тривожні роздуми про наше майбутнє.

І, нарешті, про Арійський стандарт (така назва книги). Автор виводить ряд еталонних рис характеру, якими повинні володіти люди (народи), що бажають і можуть стати лідерами людства. Такими кращими рисами, принаймні, у потенції, володіють українці, які і формують (будуть формувати) “стандарт” поведінки у грядущому складному світі. Все це у них (українців) — від арійців, від давніх предків. Так-то воно так, але ж треба врахувати, що арійці — першопредки, їх давно вже немає. Вони залишилися лише у нашій генній пам’яті, в архетипі, і прориваються звідти назовні як реліктове випромінювання. Так, при бажанні можна побачити “арійство” у наших міфах, фольклорі, мові, релігії, у вишиванках і писанках, навіть в одязі. Слід, звичайно, залишився. Але чи можна це беззастережно возводити у стандарт сьогоднішнього життя і сьогоднішньої поведінки людей та народу в цілому? Адже стандарт — це дещо еталонне і навіть обов’язкове для всіх. Чи не краще було б назвати книгу “Арійський ідеал”?

Я зовсім не відкидаю з порога висновки І. Каганця про доцільність Арійського стандарту як дороговказу для сучасного людства. Просто тут потрібні не лише серйозні застереження і додаткова аргументація, а й нові фундаментальні дослідження в рамках авторської парадигми.

Залишається лише побажати авторові подальшого просування у сфері етнології та історії в річищі своїх конструктивних концепцій. Думаю, що ця книга стане резонансним явищем у нашому житті.

Юрій Канигін

Якщо ідея істинна, то вона належить всім, хто здатний її осягнути. Істинна ідея не може бути “новою”, оскільки істина не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити — це постаратися зрозуміти її.

Рене Генон

Проблема в тому, що реформатори не володіють знаннями, а ті, що ними володіють, надто байдужі, щоб намагатись провести реформи. Але настане день, коли знання і воля об'єднаються, і тоді світ рине вперед.

Луї Повель і Жак Берж'є, "Ранок магів"

Важкі часи і пригнічення необхідні, щоб народ гартував психологічні м’язи.

Френк Герберт, “Дюна”