Танець арійських воїнів (малюнок Олеся Бадьо “Гопак”)

Ч ому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та осуд Мелхоли, і напевно, багатьох інших євреїв Тому що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і з євреями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — арійським воїном-кшатрієм. Як констатує М. Грант, “«скакання і танці перед Господом» під музич­ний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засму­ченої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, були ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанців”⁴⁵⁴.

Новації Давида зачепили і релігійну сферу. “Держав­на релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанського культу”⁴⁵⁵. Елементи ж яхвізму як жорстко монотеїстичного культу були потрібні Давидові для зміцнення цілісності імперії, посилення його особистої влади, підвищення легітимності нової царської династії, а також забезпечення підтримки з боку племені Юди.

В історії Ізраїлю почалася нова епоха. На зміну психічно неврівноваженому, похмурому і “одержимому злими духами” Саулові прийшов здоровий, енергійний і життє­ра­дісний Давид. Можна сказати, що на зміну цінностям раси-2 в Ізраїлі прийшли цінності раси-3. Цю зміну династій проголосив від Божого імені соратник Давида — пророк Натан⁴⁵⁶. Він урочисто повідомив, що заповіт з Богом був обіцянкою, даною не лише самому Давидові, а й його синові Соломону і всьому його роду на всі грядущі часи “Я буду йому за Батька, а він буде мені за Сина. Коли він скривить дорогу свою, то Я пока­раю його людською палицею та поразами людських синів. Та милість моя не відхилиться від нього, як відхилив Я її від Саула, якого я відкинув перед тобою. І буде певний твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Престол твій буде міцно стояти аж навіки!”(2 Сам, 7.14-17).

Цей заповіт з Давидом було проголошено від імені Господа. Але це ім’я вже позначало не Яхве — суворого, ревнивого і непізнаваного родоплемінного божества в уявленні євреїв, а люблячого Бога-Отця, Господа-Саваота всіх людей (Саваот, точніше, Сваот⁴⁵⁷ — це арійський “Святий Отець”, тобто Бог-Отець). І це не було лише особистим бажанням Давида чи Натана — універсального Бога потре­бувала імперія Давида, більшість у якій становили не-євреї, а бюрократичний апарат формувався за фінікій­ською модел­лю із залученням єгипетських радників⁴⁵⁸.

Вірогідно, що слово “Ізраїль” як назва державного утворення вперше з’явилося саме як ім’я новоствореної імперії (див.: 7.3.1. “Зіткнення світоглядів”). Пізніше, заднім числом, ця назва була штучно впле­тена в писану історію євреїв для надання їхньо­му існуванню вищого сенсу.

Проте не можна применшувати і ролі євреїв, передусім племені Юди, яке виступило в ролі ударної імперіотворчої сили (“дикої дивізії”) і, так би мовити, титульного етносу (подібно як етнос русскіх в Радянському Союзі). Це той випадок, коли як інструмент влади використовується культурно “простіший” на­род. Його перевага випливає з його “простоти”, якою легше ке­ру­вати і яка виконує накази не ставлячи зайвих запитань. Юдеї під­тримували Давида і пишалися ним, оскільки він вийшов з їхнього племені і цим задовольняв цілком природні родоплемінні амбіції.

Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, при всіх кривавих подіях, ретроспективно розглядалося як праобраз і передвісник обіця­ного Богом майбутнього Золотого віку.

Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, що брала початок у глибинній ханаанській (арійській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії.