107. Перехід спадкового майна і відповідальність за боргами спадкодавця у міжнародному приватному праві.

1. Право країн континентальної Європи, як уже зазначалося, виходить з поняття спадкування як універсального правонаступництва, при якому до спадкоємців переходить сукупність прав та обов'язків спадкодавця. Закон встановлює, що такий перехід здійснюється в момент смерті спадкодавця і, як правило, не потребує вчинення будь-яких дій, спрямованих на прийняття спадщини. Це відноситься до спадкоємства згідно із законом, так і за заповітом.

У Франції спадкоємці за законом і універсальні легатарию мають так звану сезіну (saisine), тобто автоматично стають власниками спадкового майна з моменту смерті спадкодавця без спеціальної постанови судових органів. З цього ж моменту кредитори спадкодавця вправі пред'являти до них вимоги. Однак універсальні легатарию, призначені в власноручному або таємному заповіті, не мають сезіни і можуть вступити у володіння лише на підставі судової постанови.Легатарию за універсальним титулу і сингулярні також не мають сезіни і для здійснення своїх прав повинні звернутися з вимогою до спадкоємців за законом, спадкоємцям «резерву» або універсальним легатарию.

Французьке законодавство надає спадкоємцю можливість відмови від спадщини, проте така відмова не презюмують-ється (ст. 784 ФГК). Право на відмову реалізується за допомогою формальної заяви (реєстрованого в канцелярії суду), яке може бути зроблено протягом максимального строку давності (30 років).

У ФРН обмеження відповідальності спадкоємця може бути досягнутого шляхом встановлення так званого управління спадщиною або шляхом відкриття конкурсу (§ 1975 ГГУ).

У Швейцарії способами обмеження відповідальності спадкоємця є складання опису спадкового майна (ст. 580-593 ШГК), як у Франції, а також проведення офіційної ліквідації, в результаті якої після погашення боргів залишок майна передається спадкоємцям (ст. 593-597 ШГК).

Відповідальність кількох боржників по французькому праву є пайовий, по праву ФРН та Швейцарії, як правило, солідарною.

108. Шлюб: поняття, порядок і умови укладення.

1. У нормативних актах не дається визначення шлюбу, і питання про його правову природу до теперішнього часу ні в законодавстві, ні в правовій доктрині остаточно не вирішене. Висловлюються в основному три точки зору на шлюб: шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство.

До останнього часу найбільш поширеною концепцією є договірна, яка заснована на ряді вимог, що пред'являються законом до порядку укладання шлюбу, умов його дійсності, можливості отримання відшкодування збитків, що виникають у чоловіка в результаті розірвання шлюбу, тобто вимог, які пред'являються законодавством до договорів. У концепцію шлюбу-договору логічно вписується можливість встановлення договірного режиму майна подружжя

2. Укладення шлюбу може бути скоєно або в цивільній, або в релігійній формі. Всі досліджувані країни можна розбити на три групи, в яких: 1) правові наслідки породжує тільки цивільний шлюб (ФРН, Франція, Швейцарія, Японія та ін), 2) шлюб може бути укладений альтернативно або в цивільній, або в релігійній формі (Англія, ряд штатів США, Данія, Іспанія, Італія, Канада та ін), 3) існує тільки релігійна форма шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран, деякі штати США, окремі провінції Канади).

Церемонія одруження завжди здійснюється у присутності встановленого в законі (від двох до шести) числа повнолітніх свідків (§ 1317 ГГУ; ст. 116 ШГК).

Для отримання ліцензії на шлюб сторони зобов'язані зробити клятви заяву священнослужителю або під присягою чиновнику, що відає реєстрацією шлюбів, про відсутність передбачених законом перешкод до шлюбу. Як оголошення, так і ліцензія дійсні протягом встановленого терміну (від 1 місяця до 1 року), закінчення якого вимагає повторення процедури.

Одруження відбувається при обов'язковій присутності сторін (§ 1317 ГГУ; ст. 117 ШГК). Під час воєн в окремих штатах США приймалися закони, допускали укладення шлюбу за довіреністю через представника, а з військовослужбовцями, які перебували в діючій армії, - тільки на їх письмову волевиявленню навіть без представництва. Однак таке рішення питання є винятком з правила про особисте вираженні згоди і наміри укласти шлюб. Навіть якщо через хворобу одна з сторін не може з'явитися для реєстрації шлюбу і існує небезпека, що шлюб з цієї причини може бути не укладено, закон зобов'язує посадова особа зареєструвати шлюб за місцезнаходженням хворого.

3. Шлюб може укладатися тільки при наявності умов, передбачених законом. Хоча питання про умови вступу в шлюб у праві досліджуваних держав врегульовано різна, все ж таки можна виділити деякі загальні риси:

а) насамперед наречені повинні належати до різного підлозі, а в разі фізичної аномалії питання про можливість укладення шлюбу вирішується, наприклад, в Англії - судом, в Італії - прокуратурою на підставі даних медичного обстеження;

б) сторони повинні досягти шлюбного віку, який у більшості країн дорівнює 18 рокам, хоча в деяких країнах встановлено інші вікові межі, причому для жінок нижче, ніж для чоловіків, наприклад для чоловіків у Франції - 18 років, а для жінок - 16 років, в Англії - 16 років для осіб обох статей. При наявності серйозних підстав шлюбний вік може бути знижений: у Франції - президентом республіки, в ФРН - опікунською судом, в Англії і США - судом, а в Швейцарії - урядом кантону.

Шлюб неповнолітнього дозволяється тільки за згодою його законних представників або опікунів;

в) у законодавстві всіх європейських країн і в усіх штатах США вже давно існують норми, аналогічні ст. 146 ФГК, відповідно до якої «немає шлюбу, якщо немає згоди», і для укладення шлюбу досить формального вираження такої згоди (§ 1317, 1318 ГГУ; ст. 117 ШГК);

г) у законодавстві встановлено ряд перешкод до шлюбу. У всіх європейських країнах і в США проводиться принцип моногамного шлюбу, і, як, зокрема, передбачає ст. 147 ФГК, «не можна укласти другий шлюб до розірвання першого».Аналогічні приписи існують в законах інших країн (§ 1309 ГГУ; ст. 10 ШГК), і за їх порушення можлива кримінальна відповідальність.