20. Формули прикріплення

Формули прикріплення є результатом узагальнення най­поширеніших двосторонніх колізійних прив'язок і визна­чення їх основних видів, які прийнято називати по-латині.

Розглянемо найбільш відомі формули прикріплення.

1. Особистий закон фізичної особи (lex personalis), згідно з ним визначаються правовий статус фізичної особи, її право- та дієздатність, а також особисті та інші права. Різновидами особистого закону фізичної особи є:

2. Закон «національності» юридичної особи (lex socie-tatis) — використовується при вирішенні колізій законів, пов'язаних з правовим положенням іноземної юридичної осо­би. Дана формула прикріплення передбачає застосування права тієї держави, якій належить юридична особа.

3. Закон місця знаходження речі (lex rei sitae) — означає застосування права тієї держави, на території якої знаходиться річ, і застосовується щодо права власності та інших речових прав, а також у сфері спадкування.

4. Закон, обраний особою, яка здійснила правочин (lex voluntatis), — являє собою застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони. Дана формула прикріплення, яка ще має назву «автономія волі», прийнята в більшості країн. Як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять з того, що при вирішенні всіх колізійних питань у сфері договірних зобов'язань вирішальною є воля сторін.

5. Закон місця здіснення акту (lex loci actus) — озна­чає застосування права тієї держави, на території якої був здійснений акт. Приватноправовий акт — це широке понят­тя, що охоплює різні приватноправові дії. Існує кілька варі­антів закону місця здійснення акту, що зустрічаються най­частіше:

6. Закон країни продавця (lex venditoris) — означає застосування права тієї держави, на території якої заснована, має місце проживання або основне місце діяльності сторона-продавець.

7. Закон найбільш тісного зв'язку (proper law) — озна­чає застосування права тієї держави, з якою правовідноси­ни найбільш тісно пов'язані, й застосовується як в зобов'я­зальному праві, так і у сфері деліктів, шлюбно-сімейних, спадкових, трудових відносин.

8. Закон суду, який вирішує спір (lex fori), — означає застосування права тієї держави, суд якої розглядає справу з участю іноземного елементу (суд застосовує своє націо­нальне право). Загальноприйнятою сферою застосування закону суду є міжнародний цивільний процес.

9. Закон місця роботи (lex loci laboris) — означає зас­тосування права країни, на території якої здійснюється тру­дова діяльність, і застосовується у сфері міжнародних тру­дових відносин (основним винятком з даного правила є фор­ма трудового договору).

10. Закон прапору (lex flagi) — означає застосування права тієї країни, під прапором якої ходить судно, і застосовується у сфері торговельного мореплавства.

21. Сутність проблеми кваліфікації та основні способи її вирішення

Проблема кваліфікації підлягає розгляду у двох основ­них напрямках: кваліфікація понять обсягу колізійної нор­ми (до них належать «форма заповіту», «форма право-чинів», «позовна давність» і т. ін.) та кваліфікація понять, які складають її прив'язку (такі юридичні поняття, як «місце укладення угоди», «закон місця вчинення правопо­рушення» тощо). Кваліфікація понять колізійної норми ус­кладнюється «конфліктом кваліфікацій», що виникає че­рез відмінності у визначенні одних і тих же понять різними правовими системами. Тобто, юридичні поняття, з яких складаються обсяг і прив'язка колізійних норм різних дер­жав, можуть за формою збігатися, але мати різний зміст.

Існує три можливі варіанти вирішення конфлікту квалі­фікацій.

1. Кваліфікація за законом суду (lege fori).

2. Кваліфікація за іноземним законом (lege causae).

3. Кваліфікація за принципом «автономноїкваліфікації».

1. Теорія кваліфікації за законом суду (lege fori) означає, що суд, застосовуючи колізійну норму, кваліфікує її поняття відповідно до змісту, що його вони мають у цивільному законо­давстві правової системи місцезнаходження суду. Кваліфіка­ція за lege fort виявляється й тоді, коли суд, керуючись визна­ченнями, поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іно­земне право як власне. Вказана теорія виникла в період бур­жуазних революцій у Європі, коли суди прагнули застосувати норми власної правової системи. Якщо ж їм доводилося засто­совувати закони інших держав, вони приладжували їх до своїх інтересів.

2. Опоненти теорії кваліфікації за законом суду М. Вольф, Ф. Малорі, інші вважали більш доцільним проведення квалі­фікації за принципом lex causae. На їхню думку, суд повинен тлумачити колізійну норму згідно з принципами, поняттями того права, до якого ця норма відсилає. Зазначена теорія не знайшла широкого схвалення. Адже фахівцеві, правовий сві­тогляд якого формується здебільшого під впливом принципів, понять, категорій, термінів власної правової системи, складно зрозуміти іноземне право так, як воно розуміється у країні свого походження. Та й прихильники кваліфікації за прин­ципом lege causae протирічать собі, стверджуючи, що суд має суверенне право тлумачити іноземний закон.

3. Теорію "автономної кваліфікації" було запропоновано у 30-х pp. XX ст. німецьким юристом Е. Рабелем та незалежно від нього англійським правником Бекеттом. Зміст цієї теорії зводиться до того, що суд, розглядаючи спір з "іноземним елементом", повинен провести кваліфікацію понять норми права не через звернення до конкретних існуючих правових систем, а на основі загальних правових понять, що утворюють­ся завдяки порівняльному юридичному аналізові законодавст­ва окремих держав. Кваліфікація повинна бути "вільною","ав­тономною" від будь-якої конкретної системи права.