44. Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного приватного права.

Стосовно сутності міжнародної організації серед спеціалістів існують два підходи: звужений та розшире­ний. Відповідно до першого трактування міжнародна організація --це стабільний інститут багатосторонніх міжнародних від­носин, який створюється, щонайменше, трьома сторонами (дер­жавами) і має погоджені учасниками цілі, компетенцію та свої постійні органи, а також інші специфічні полІтико-організаційні норми (статут, процедура, членство, порядок прийняття рішень).

Якщо виходити з самого визначення, а також з міжнародних юридичних норм, то належність до міжнародних організацій ви­значають такі критерії:

        об'єднання різнонаціональних сторін (держав, юридичних та фізичних осіб);

        погоджені, спільні, постійні цілі;

        наявність міжнародного установчого документа;

        постійні організаційні інституції;

        політико-організаційні норми;

        юридична рівність учасників;

        відповідність цілей створення та діяльності загальновизна­ним принципам і нормам міжнародного права.

При цьому всі міжнародні організації є різними, а елемента­ми, що відрізняють одну від одної, є: сфера діяльності, цілі, ха­рактер компетенції, організаційна структура, членство, проце­дурні аспекти.

Представники другого підходу твердять, що міжнародна ор­ганізація — це будь-яка група або асоціація, яка у своїй діяльно­сті виходить за межі однієї країни І має постійну структуру орга­нів. Таке розширене тлумачення припускає віднесення до між­народних організацій транснаціональних корпорацій, так званих «революційних груп» І навіть кримінальних угруповань.

Міжнародні міждержавні (міжурядові) організації – це об’єднання держав, створене на основі міжн. договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, володіє міжн правосуб’єктністю і створена у відповідності з МП.

Ознаки:

-- договірна основа

-- наявність певних цілей

-- наявність постійної структури

-- наявність прав і обов’язків (правосуб‘єктнвсть)

-- створена у відповідності до МП

-- її членами є держави

45. Поняття і види речового права

Речове право — це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором.

Речовими правами є право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Речові права в разі їх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює перешкоди у користуванні нею. Речові права уповноважених осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.