103. Загальна характеристика спадкових правовідносин у міжнародному приватному праві.

Спадкове право (droit, successoral, Erbrecht, law of succession) як інститут цивільного права являє собою сукупність норм, що регулюють відносини, пов'язані з переходом прав і обов'язків померлого до інших осіб. Спадкування є одним з найважливіших похідних способів набуття права власності у всіх правових системах західних країн і покликане служити цілям зміцнення і охорони виробничих відносин.

Спадкове право розглянутих країн виходить з поєднання двох основоположних принципів свободи заповіту та охорони інтересів сім'ї. Ці принципи тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені, причому їх співвідношення на різних етапах розвитку цього правового інституту не залишалося незмінним. Принцип свободи заповіту, безпосередньо випливає з принципу свободи приватної власності і має таку ж логіку розвитку, що й принцип свободи договору, піддавався певним обмеженням в умовах зростання ролі держави в сфері регулювання майнових відносин. Свобода заповіту, що дозволяє приватному власнику визначити юридичну долю свого майна після смерті, все більше обмежується на користь сім'ї спадкодавця, за якою резервується певна частина цього майна, що сприяє забезпеченню більшої стабільності цивільного і торгового обороту.

Спадкове право, як і сімейне, традиційно відносилося до числа найбільш консервативних і стабільних інститутів цивільного права, протягом останніх десятиліть зазнало помітні зміни, що дозволяють виділити деякі спільні нові тенденції, що простежуються в законодавстві розглянутих країн.

В якості підстав спадкування всі розглянуті правові системи передбачають заповіт і закон. Спадкування за заповітом, що дає можливість власнику розпорядитися своїм майном на випадок смерті, відіграє провідну роль.Спадкування за законом має по суті субсидіарне значення, так як застосовується тільки при відсутності юридично дійсного заповіту, а також коли воно охоплює лише частину спадкового майна. Зрозуміло, найбільше практичне значення заповіт має стосовно до великої і середньої власності.

104. Міжнародно-правове регулювання спадкових відносин.

Джерела спадкового права. У країнах континентальної Європи норми спадкового права включені до складу цивільних кодексів і поміщені, як правило, слідом за нормами, що регулюють правове положення фізичних осіб та сімейні відносини.

У Франції норми, що регулюють спадкові відносини, містяться в перших двох титулах книги III ЦК («Про різні способи, якими набувається власність»), озаглавлених відповідно «Про наслідування» та «Про дарениях між живими і в заповітах». Спадкування за законом розглядається в ФГК окремо від спадкування за заповітом, який регулюється в тісному зв'язку з прижиттєвими дарування. Це пояснюється наявністю в законі загальних норм, що регулюють порядок безоплатного придбання майна.

У ФРН спадковим правовідносинам присвячена окрема книга V ГГУ («Спадкове право»).

У Швейцарії норми спадкового права також містяться в окремій книзі III ШГК («Про спадщини»). Регламентування низки питань (зокрема, пов'язаних зі складанням заповіту) кодекс відносить до компетенції кантонів.

У країнах англо-американської системи права поряд із судовим прецедентом суттєва роль у регулюванні спадкових відносин належить закону.

В Англії серед найбільш важливих законів в цій галузі слід відзначити закон про заповіти 1837 року, закон про адміністрування спадщин 1925 року, закон про спадщину осіб, що не залишили заповіту, 1952 року, закон про спадкування 1975 року. Є й інші нормативні акти з окремих питань спадкового права.

У США прийняття законодавства про спадкування віднесено до компетенції окремих штатів. У багатьох з них закони про спадкування включені у склепіння законів штатів (Вірджинія, Теннессі, Південна Кароліна та ін.) У штаті Луїзіана, де, як відомо, діє Французький цивільний кодекс, до теперішнього часу збереглася в основних рисах французька система спадкового права. Існуючі (часом досить серйозні) відмінності у регламентації спадкових відносин у рамках окремих штатів викликали до життя потребу в досягненні однаковості правових норм в даній області. Означені уніфікаційний тенденції набрали, зокрема, у розробці однакового закону про спадкування (Uniform Probate Code), прийнятого поки лише в декількох штатах (наприклад, Алясці, Айдахо).

3. В останні десятиліття в законодавстві розглянутих країн відбулися зміни, які потягли за собою розширення спадкових прав усиновлених і позашлюбних дітей. У результаті усиновлені були повністю зрівняні в спадкових правах з закононародженими дітьми (закон від 11 липня 1966 р. у Франції; закон від 2 липня 1977 р. у ФРН; закон від 30 червня 1972 р. в Швейцарії; закон 1958 р. в Англії;закони окремих штатів США). Що стосується позашлюбних дітей, спадкові права яких майже повністю заперечувалися, то вони також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими, а їхні батьки можуть успадковувати після них у принципі так само, як після своїх законні діти (закон від 3 січня 1972 р . у Франції; закон від 19 серпня 19б9 »р. у ФРН; закон від 15 вересня 1975 р. в Швейцарії; закон 1969 р. в Англії; закони окремих штатів США). Необхідною умовою для цього є визнання позашлюбної дитини з боку батьків або встановлення його походження за рішенням суду. Зазначені зміни в законодавстві західноєвропейських країн значною мірою пов'язані з прийняттям у рамках Європейської ради Конвенції про усиновлення дітей (24 квітня 1967 р.) та Конвенції про правове становище позашлюбних дітей (15 вересня 1975 р.).