13. Концепція буття (“теорія ідей”) Платона. Проблеми душі. Теорія пізнання. Вчення про ерос.

Головне місце в філософії Платона посідає вчення про ідеї. Філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Він розділив весь світ на 2 частини: світ речей і світ ідей. Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття як субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: яким чином із єдиного невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? Платон приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї - це досконалі, нематеріальніц вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними тінями. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В філософії Платона ідеальне буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретних ідей, за якими витворюється світ.

Платон розробляє вчення про душу людини. Душа є властивістю лише людини. У структурі людської душі, за Платоном є три рівні: розумна (“те, що в голові” - розум), афектна (“те, що в грудях” - емоції) і чуттєва (“те, що нижче” - голод). Якщо в людей переважає розумне начало - вони є прибічниками правди і справедливості і вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважає емоційність, то такі люди будуть добрими воїнами. Чуттєві люди будуть добрими землеробами, ремісниками і т.д.

Відбувається протистояння душі та тіла. Тіло – смертне, а душа – безсмертна.

На протистоянні душі та тіла грунтується гносеологія (теорія пізнання) Платона. Суть теорії пізнання полягає в тезі про те, що “знання – це пригадування (анамнез) того, що душа колись знала, а потім – забула”. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового та одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в душі.

У процесі сансари (перевтілення душ) душа переходить у світ ідей і, повертаючись на землю, душа по аналогії сприймає навколишні об’єкти.

Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей.

Платон розробив вчення про ерос – прагнення до краси. Прагнення до краси виступає у двох проявах: 1) краса як любов, розрахована на продовження роду (тілесна любов); 2) краса, необтяжена земною любов’ю.

14. Трактовка буття Арістотелем. Поняття сутності, матерії і форми. Вчення про першооснови (причини) буття (за працею "Метафізика").

У Платона першообраз буття - це загальні ідеї, світ ідей передує світу речей. В Арістотеля навпаки: реальним буттям володіють реальні речі, індивідуми, а, отже - загальне може існувати окремо від одиничних речей і справжнім, існуючим в самому собі ( а не в чомусь іншому) буттям, субстанцією, може бути тільки одиничне буття.

Поняття буття Арістотель розглядає через категорію сутності. Поняття буття і сутності в Арістотеля не співпадають. Сам предмет, річ як реальне буття не є ще сутністю. Органами чуття ми сприймаємо лише окремі властивості сутності, а сама сутність - носій усіх властивостей предмета - є невидима, єдина, неділима. (Отже, Арістотель підійшов до діалектики категорії сутності і явища: сутність, скрита за сумою явищ, не виступає на поверхню).

Проблему сутності Арістотель вирішував через поняття матерії і форми. Матерія для Арістотеля - це пасивне начало. Вона позбавлена внутрішньої єдності, безкінечно подільна і в чистому вигляді може тільки мислитися. Реальним буттям матерія стає тільки при з'єднанні її з формою, тобто будучи оформленою. Форма активне начало. Виникає питання: яким чином за такої розбіжності між матерією і формою вони зустрічаються, щоб утворити річ?: 1) з буття - не може, бо якби форма виникла з буття, то те що, виникаюче нове, виникаючи впергше, існувало б ще до свого виникнення; 2) з небуття - теж ні, бо з небуття нічого не може виникнути. Арістотель долає вказане протиріччя між відсутністю буття і дійсним буттям форми, вводячи нові категорії - можливість і ідйсність, буття "в можливості" і "в дійсності". Приклад: людина, раніше неосвічена, отримала освіту. Але освіченою вона стала не тому, що була неосвіченою, а тому, що володіла "можливістю" (здатністю) стати освіченою.

Матерія, на думку Арістотеля - носій можливості, коли її обмежить форма - ця можливість стає тою чи іншою дійсністю. Приклад: мідний шар, матерія - мідь, форма - кулеподібність; людина - тілесний склад, форма - душа.

У такому разі матерія заключає в собі 2 значення:

1) т.зв. "перша матерія" за Арістотелем "невизначений субстрат", лише матерія або чиста можливість, яка може стати дійсністю, не сприймається органами чуття; 2) т.зв. "остання матерія" - матерія в дійсності.

Ввівши поняття матерії і форми, Арістотель ділить сутності на нижчі, що складаються з матерії і форми (якими є всі предмети, істоти чуттєвого світу і вищі, чисті форми. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту (позбавлену матерії) форму - першодвигун, вічний двигун, що цілком логічно трансформується в ідею Бога. Але бог в Арістотеля не містичний, а космологічний.

Згідно вчення про першооснови (причини) буття і світу Арістотель виділив 4 основні начала чи причини:

1) "матерія" (з чого?) - матеріальну; 2) "форма" - (що це є ?) - формальну; 3) причина руху (звідки почався рух?) - діючу; 4) мета руху (заради чого?) - цільову. Напр., будівельник будує дім: 1 - цегла, 2 - план будинку, 3 - діяльність будівельника, 4 - призначення будинку. Арістотель ставить питання: які з них головні? Оскільки форма активна, то її спричиняюча роль і буде первинною серед решти причин.