8. Загально-людське і національно-особливе в філософії.

Філософія є єдністю загально-людського та національно-особливого. Філософське знання відзначається перш за все нац. характером. Ясно, що немає і не може бути китайської чи японської математики. Але цілком правомірні роздуми про особливості німецької, укр. філософії, оскільки зародження і розвиток філософських ідей здійснюється в конкретних історичних умовах, що мають свій нац. грунт.

Передумова про існування нац. характеру завжди було більш чи менш скритим посиланням як буденної свідомості, так і соц. наук. Укр. філософ Д.Чижевський розвиток філософії розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Доходячи висновку, що саме філософія є репрезентатором світогляду, Чижевський виділив три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національності:

- форму вияву філософських думок;

- метод філософського дослідження;

- будову системи філософії, зокрема становище і роль в системі тих чи інших цінностей. Цінності різноманітні і розповсюдженні нерівномірно серед всіх членів суспільства. Можна виділити такі рівні цінностей: загальнолюдські, загальнонаціональні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Напр., в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традицій, авторитету роду чи общини, а в іншому - індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху Середньовіччя).

Костомаров публікує в 1861 році велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності в порівнянні з російською. Головний висновок, що його доходлить автор, такий: укр. народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського:

- у росіян панує загальність над особистістю. Українець цінує вище окрему людину ніж загал;

- росіяни - народи матеріальні, українці ж прагнуть "одухотворити весь світ";

• українці дуже люблять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже і т. ін.

9. Виникнення і основні риси філософії в стародавній Індії. Ортодоксальні та неортодоксальні систми староіндійської філософії.

Особливості філософування в Індії: 1. Усі філософські системи Індії мають одночасно і релігійний характер, що зберігається і додині. Тому, говорячи про філософські системи Сходу, завжди треба розуміти, що це філософсько-релігійні системи. 2. Релігійний характер філософії Індії випливає з того, що її головною метою було не пізнання світу, а встановлення гармонії людини й світу, зміна світовідношення. Східна філософія не має проблем, відсторонених від людського існування.

На відміну від західної філософії, філософія Індії майже завжди має образно-інтуїтивний характер, художню форму.

Корені індійської філософії: Веди й Упадішади.

Веди (знання) - це збірники гімнів на честь богів. Вони виражають міфологію аріїв, які прийшли у північно-західну Індію в 2 тис. до н.е. і поступово там розселилися.

Основу ведійської міфології складають космогонічні міфи - міфи про походження Всесвіту з початкового хаосу, що трактується як Єдине - ще не розчленований стан світу.

Першолюдина тотожна Всесвіту. Люди, що уособлюють її частини, втрачають цю тотожність. Людина потенційно є мікрокосм, цілий Всесвіт, проте до цілісності макрокосму їй необхідно пройти шляхом духовного розвитку. Саме тоді людина зможе відобразити в собі весь Всесвіт, більше того, його абсолютне і божественне начало.

Ця ідея одержує надалі розвиток в Упадішадах - творах релігійно-філософського характеру, які є трактуванням Вед. Слово упадішад означає - сидіння поруч з учителем для пізнання істини.

Для Упадішад характерним є виділення поруч з поняттям брахмана (абсолютного світового начала) вищої об''єктивної реальності - також поняття атмана ( світового суб'єктивного начала, самосвідомості. Атман в Упанішадах часто ототожнюється з індивідуальним Я людини. Крім цього, якщо брахман є тотожністю мислення і буття, суб'єктивного й об'єктивного, то атман - мислення, відчуженим від буття. Сенс всесвітнього розвитку - в еволюціонуванні атмана до злиття з брахманом. Результатом є досягнення тотожності мислення і буття в житті людини, вознесіння атмана, а також збашачення брахмана самосвідомістю. У збагаченні Абсолюту людською самосвідомістю - вищий сенс людського існування.

Філософські школи, які існували у стародавній Індії, характеризувалися неоднорідністю та різним ставленням до Вед, і залежно від їх ставлення до Вед поділялися на дві групи: 1) ортодоксальні (санкх’я, н’яя, вайшешика, йога, міманса, веданта) — визнавали авторитет Вед; 2) неортодоксальні (джайнізм, буддизм, чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа).

Таким чином, специфіка індійської філософії така: 1) носить релігійно-міфологічний характер; 2) відсутнє чітке розмежування людини і світу; 3) центральне питання - гармонізація людського духу (вдосконалення не суспільства, а людини і, насамперед, шляхом її звільнення від страждань); 4) вона майже не зв’язана з наукою; 5) мудрець залишався чужим до чистого знання (цінував те знання, яке вело до блага).