15. Проблема людини в античній філософії (Протагор, Горгій, Сократ).

Постановку проблеми людини в земному, гуманітарному плані поклали софісти . Людина і свідомість - це та тема, яка входить в грецьку філософію разом із софістами. Найбільш відомим серед них були Протагор (490-120 рр. до н.е.) і Горгій (480-380 рр.до н.е.). Вони перші професійні філософи. На проблему людини вийшли через просвітництво. Саме старше покоління софістів і започаткувало тенденцію "повороту до людини" – її звернення від загально-космічних проблем до проблем людини.

Протагор висловив це у своїй знаменитій тезі: "Людина є міра всіх речам - існування існуючих і неіснування неіснуючих". Через людину, її потреби та інтереси треба розглядати всі предмети, речі. Випливають дві крайності: 1) т.з. “гносеологічний релятивізм”. Якщо людина – міра всіх речей, то вона є мірилом у світі пізнання; вона визначає, що є істинним, а що – хибним. Об’єктивної істини немає, а є істина кожної людини; 2) т.з. “етичний реалізм”. Людина є мірою моралі – все, що кожний вважає добром, - є добром, а що – злом, - є злом.

Горгій вважав, що істина грунтується на відчуттях (сенсуалізм). Всезагальної істини немає – вона для кожного інша (релятивізм). Істина однієї людини є вищою за істину іншої людини залежно від її користі (прагматизм). Істиною є все, з чим погоджується людина (конвенціоналізм).

Софісти звертаються до людського індивіда як індивідуальності особливого типу. Її спецефічною рисою виступає здатність судити про речі, оцінювати їх і отже, відрізняти їх одну від одної, тобто індиивідуалізувати. "Все треба розглядати через те, що корисно для людини, то добре. Що зле, то зле. Що приносить задоволення - добре, а що – страждання, - є зло”.

Софісти першими в історії давньогрецької філософії стають на шлях вирізнення з-поміж різноманітних відношень світу суб'єкт-об'єктного відношення, головного у філософії. Софісти говорили, що всі наші знання суб'єктивні. З точки зору софістів - об'єктивні знання недоступні, бо вони суб'єктивні.

Суб'єктивізм софістів подолав Сократ (470-390). Він оригінальний тим, що нічого не писав. Він вів дискусії, диспути. Сократ з самого початку відмовляється від створення картини світу. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до людини. "Пізнай самого себе" - такою є вихідна теза сократівського філософування. А пізнання себе – ключ до пізнання інших. Знання (істина) не залежить від людини (софісти вважали, що істина та людина взаємозалежні). На відміну від софістів Сократ намагався віднайти об'єктивний зміст свідомості, і цей зміст має бути суддею над суб'єктивізмом. Ця вища інстанція іменується розумом. Розум не є індивідуальним, а є загальновизнаним знанням, до якого прийшли люди. Але це знання людина може опанувати тільки власним зусиллям, а не одержати ззовні в якості готового. Сократ: "Я знаю, що я нічого не знаю". "Що таке доброчесність, я не знаю, але хочу з тобою думати, що вона таки є".

В основі понять лежать знання (ідеї, які мають об’єктивний характер і не належать окремим індивідам, а є результатом попереднього розвитку. У процесі перевтілення душа збагачується знаннями; вони наповнюють розум людини. Людину потрібно поставити в умови, в яких вона б виявила свої знання (формою такого вияву є диспут).

Вчення Сократа про мораль: не лише знання, але й мораль має об’єктивний зміст. Об’єктивним критерієм моралі є знання. Це етичний раціоналізм.