4. Предмет філософії. Відношення "людина-світ" як предметне поле філософії.

Філософія - це така область духовної діяльності, яка ґрунтується на особливому, філософському типі мислення, що лежить в основі філософського пізнання, і на самостійності предмета філософії. Філософія немає як такого предмету як наприклад, природничі науки, у тому змісті, що предмет філософії не локалізований у межах тієї або іншої конкретної області знання як наприклад біологія, геологія. Предметом філософії є світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглянутий під кутом зору суб'єкт-об'єктивного відношення. Інакше кажучи, предметом філософії є не світ по собі, не людина сама по собі, а відношення "людина-світ".

Це та область духовної діяльності людини в основі якої лежить рефлексія над самою діяльністю і, отже, наж її змістом, ціллю і формами в кінцевому рахунку над з'ясовуванням сутності самої людини як суб'єкта культури, тобто сутнісних відношень людини до світу.

Філософія виникла з перенесенням основної уваги на людину у її відношенні до світу, тобто на людину що пізнає і творить світ. З плином історії конкретне наповнення цієї загальної специфіки філософії предмета неодноразово оновлювалося, наповнялося новими значеннями, але завжди в основі філософського знання лежала установка на з'ясування зв'язку між людиною і світом, тобто на з'ясування внутрішніх цілей, причин і засобів пізнання і перетворення світу людиною.

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до супільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, спецефічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і істроичну обмеженість) мала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як "малий світ", мікрокосмос. Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на перший план релігійно-моральні проблеми людського існування. Саме тут з'являються вперше ідеї унікальності, неповторності людини як духовної істоти.

5. Філософія і філософування. "Софійний" та "епістемний" способи філософування.

Платон вважав філософію "теорією взагалі", для Арістотеля вона була "метафізикою", тобто вчення про заховані поза фізичними явищами, принципи, праоснови дійсності. Філософська школа стоїків називала свою науку засобом і "знаряддям" для оволодіння життям. А для Гегеля це "вдумлеве споглядання речей".

Філософія розглядається як система розумової діяльності, в якій систематично відображається прагнення до абсолютного знання.

Поряд із питанням: "Що таке філософія?" стоїть і питання: "Що таке філософування?". Філософування — це філософський спосіб осмислення світу, в якому з’ясовується загальне, універсальне, сутнісне, причинно-наслідкові зв’язки та відношення.

Філософія є там і тоді, де і коли є той, хто філософує. Саме ж філософування, в свою чергу, слід розуміти як процес. Але ж цілком зрозуміло, що не кожен процес є філософуванням, подібно до того, як не кожен з тих, хто філософствує є філософом. Важливою особливістю філософського пізнання є особистісний характер. Індивідуальні особливості філософа, образ житя невіддільні від його стилю і манери філософування. Кожний філософ неповторний. Ніхто, крім Арістотеля, не зміг би написати "Метафізику", або "Критику чистого розуму" — замість Канта. Головні проблеми людина, природа, суспільство, Бог, хоч і були присутні в філософії завжди, мали в різні періоди історії різну значимість. Основна ідея філософії Середньовіччя - буття Бога. Із ХVІІ ст. акценти зміщуються: в центрі уваги – природа.

Виділяють два способи філософування:

Софійний спосіб— це діалогічний спосіб, який полягає в зіткненні думок у процесі дискусії. Цей спосіб прагне не до істини, а до правди. Його засновником є Сократ, а реалізував його у письмовій формі Платон (“Діалоги”). Сократівський мудрець, подібно до героїв народного фольклору, шукає не істину, а правду. Адже істина "єдина для всіх" і тому рівною мірою байдужа до унікальної неповторності кожного. Правда ж "потрібна кожному" внаслідок саме "небайдужості до кожного". Правда несе щастя як гармонійне переживання повного життя, істина ж - лише знання наявного, даного сущого.

Епістемний спосіб — це монологічний, однозначний спосіб, який прагне до істини. Альтернативний софійному — епістемний спосіб наголошує на збігові, тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване ан отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сущого (можливе, належне). Його засновником є Аристотель. Звідси можливо, й народився стародавній вислів, який приписують Аристотелю "Платон мені друг, але істина дорожча".

Способи філософування реалізуються у діалектиці та метафізиці: діалектика реалізує софійний спосіб, вивчаючи взаємозв’язок і розвиток предметів та явищ, а метафізика реалізує епістемний спосіб, вивчаючи однозначність предметів і явищ.