57. Буття як діяльність. Практика як основа життєдіяльності людини. Структура практики та її функції.

Сучасна філософія для опису взаємодії людини і світу виробила поняття "практика". Практика - це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, спецефічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючим середовищем.

Близьким за змістом до практики є поняття "діяльність" і "праця". Але разом з тим, кожне із зазначених понять має свій специфічний зміст і не тотожне з практикою. Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Людська діяльність не може бути цілком виражена через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя. Виділяють такі основні види діяльності: діяльність по перетворенню природи; діяльність по формуванню і перетвренню самої людини; діяльність по самовдосконаленню; пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі; комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних формах.

Поняття "праця" є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі.

Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) властивості буття. При більш детальному підході можна виявити такі основні структурні елементи практики: потреби людини, ціль діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності.

Види практики. Матеріально виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності з потребами людини. Історична практика - це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності, тобто конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інституцій, громадських установ, соціальних відносин іт.п. Слід пам'ятати і про такий вид практики, як науковий експеримент, що останнім часом все більш активно впливає на всі сторони життя суспільства.

58. Духовна діяльність, її особливості. Поняття духовності. Дух і душа.

Основа духовності - діяльність людей і їхнього спілкування. Діяльний характер духовності визнають представники будь-якого філософського напряму. Напр., у Маркса духовність постає як початково вплетена в практичну життєдіяльність людей. Для Гегеля - це діяльність (самодіяльність) абсолютної ідеї. А. Уфйтхед наполягає а тому, що людина не може спочатку думати, а потім діяти. Від народження, зазначає вчений ми заглиблені в діяльність і можемо лише час від часу спрямовувати її, керуючись розумом.

Діяльне походження духовності зумовлює її характер: духовність органічно вплетена в діяльність, підпорядковує їй цілі свого, здавалося б, автономного розвитку, реалізується в діяльності, охоплюючи і спрямовуючи її своїми людинотворчими орієнтирами. Поза духовністю діяльність втрачає людяність. Істинно людська життєдіяльність здійснюється лише на засадах глибокої духовності, головними домінантами якої є віра, надія та любов. Віра спонукає людину до діяльності. віра надихає людину, піднімає її над обставинами. Віра народжує надію. Із втратою надії втрачається людяність взагалі. Без надії людина може вести лише тваринний спосіб життя. У філософській літературі надія розглядається як форма сприйняття майбутнього в духовному житті людини. Засновані на знанні віру і надію вінчає третя головна складова людської духовності - любов. Платон розрізняв чуттєву і духовну любов. Ф.Аквінський вбачав істинність любові у любові до Бога. Гегель: "Любов - це жага людини до життя". Віра, надія і любов - одвічні фундаментальні цінності людської духовності. На запитання: "Що таке духовність?" можна дати відповідь: Це - віра, наповнена надією і любов'ю.

Духовне відродження і релігійне - це не одне і те ж саме. Суб'єктом духовності є душа. В ранніх філософських системах (Індія, раннє християнтсво) душа розглядалась як окрема субстанція. З філософського боку душа - це сама людина, це та форма в якій живе людина, або внутрішня людина.

Дух - одне з понять духовності, те ж по-різному трактувалося. Дух - це першопочаток, основа. Дух - це стан активності, що характеризує діяльність, це сила, енергія, пристрасть, порив, боротьба.