49. Академічна філософія в Україні кінця хіх – поч. Хх ст. О. Потебня.

Орест Новицький порівнює філософію і релігію, які вважає виявом людського духу. Зміст філософського знання закладений в глибині людського духу, розум допомагає виявити цей дух тому він є основним у пізнанні. Філософію розглядає як науку наук. Історія людства це вияв абсолютного духу який розвивається за своїми законами, весь народ є рушієм історії.

Сильвестр Гогоцький досліджує історію філософії критикує Гегеля за абсолютизм мислення виділяє три ступені пізнання: чуттєва свідомість, виявляюча свідомість і мисляча свідомість. В суспільстві виявляється дія двох начал: рух вперед, змінюваність руйнація і незмінюване духовне начало, дух народу. Обгрутовував ідею нац філософії.

Володимир Лесевич є представником позитивізму. Філософія є єдиною наукою, бо узагальнює всю сукупність знань конкретних наук і тому є завершенням окремих наук.

Сергій Подолинський розглядав людське суспільство та працю в ньому. Суспільство може концентрувати або витрачати. Праця це трансформація сонячної енергії. Капіталістичний лад приводить до розпорошення енергії. Треба перейти до соціалізму і тоді громада буде концентрувати енергію.

Загальна спрямованість досліджень О.Потебні про походження мови, взаємозв'язок мови і мислення мали значне філософське звучання, змістовну осмисленість і вимагали пошуку відповіді на питання, пов'язані з переробкою чуттєвого досвіду людини діяльністю її свідомості. При розгляді цих питань його не задовольняли як побудови німецької класичної філософії, так і гносеологія метафізичного матеріалізму. Уже в ранніх працях він піддає критиці суб'єктивний і об'єктивний ідеалізм за те, що перший приймає предмети і явища природи за втілення їх ідей, а другий заперечує об'єктивне існування світу. Визнаючи, слідом за Кантом і Гегелем, ідею творчої активності суб'єкта пізнання, Потебня не сприймає також метафізичного та вульгарного матеріалізму, які розглядали пізнавальний образ лише як механічну копію, фотографію дійсності. На основі досягнень сучасної йому науки він стає на шлях визнання первинності матерії і вторинності свідомості, стверджуючи, що якість предметів, їх властивості не можуть існувати в окремій ідеальній сутності від самих предметів. Визнаючи детермінізм (всезагальний універсальний зв'язок предметів і явищ світу), Потебня вказує на об'єктивність причинне-наслідкових зв'язків та відносин, на те, що матерія містить причину в самій собі, де мислення ідеальне є властивістю матерії.

Основою пізнання є чуттєвий досвід, джерелом якого виступає об'єктивна реальність. Однак, на думку Потебні, чуттєве сприйняття хоча і є основою пізнання, воно ще не дає нам знання субстанції, якості і дії, загального і необхідного, того, що становить фундамент науки. Це стає можливим завдяки наявності у людському мисленні раціональних форм пізнання.

50. Філософія національного радикалізму в Україні. Концепція національної еліти.

В'ячеслав Липинський (1882-1931). Ідеал укр. державності вбачав в династичному правлінні гетьманського типу - гетьманщину, принципом організації якої є "клясократія", тобто розумінням класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти) що міцно спирається на визнання авторитету своєї землі, пов'язано з ним (клас хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над гетьманом.

Дмитро Донцов. Політична філософія грунтується на двох основоположних принципах принципів інтегрального націоналізму та принципі національної еліти. Нація, національна ідея були об'єктом розгляду Донцова. Донцов неодноразово висловлював своє презирливе ставлення до юрби, черні, владу яких, він розглядав як трагедію для суспільства. Вихід із ситуації Донцов вбачав у створенні нової еліти, або як він каже, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати.

М.Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство до гетьманщини.

М.Грушевський проводить думку про безкласовість українського суспільства з визнанням того, що панівні класи в Україні не були українцями.

Відносячи Україну до категорії демократичних народностей, ідеал майбутньої української державності вчений вбачав у демократичній федерації з широкими правами місцевих громад, виборністю органів управління.

Звичайно, легше за все вписати В. Винниченка в певні рамки, звинуватити його в усіх гріхах смертних або витворити з нього нову ікону. Син свого часу, він був складною і суперечливою людиною, що мала свої позитивні риси й певні вади, відбивши їх в переломленнях через бачення світу в творчості та політичній діяльності.

В. Винниченко був твердо переконаний в тому, що неможливо досягти перебудови морального світу людства, перебудови царства обману, насильства, брехні, експлуатації засобами тієї ж брехні, обману, несправедливості. Усвідомлював він також, що і в революцію йшли з різними цілями: одні, щоб дійсно послугувати людям, інші — щоб на загальному фоні боротьби стати майбутніми генсеками, піднятися над тією масою знедолених, добитися задоволення своїх інтересів або влади, влаштувати своє власне життя

Обстоюючи національну незалежність України, розв'язання національного питання В. Винниченко пов'язував з демократичним розвитком (національним і соціальним), що виключає будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Національне він розумів у вимірах загальнолюдського. Майбутнє України пов'язував з вільною, рівноправною, справедливою федерацією, яка відповідає цілям соціального прогресу, проте не має нічого спільного з «єдинонеділимим мисленням» та діями.

Перебуваючи в еміграції, В.Винниченко створив ряд творів, повістей, новел, сповнених поетично-психологічного змісту, видав соціально-утопічний роман «Сонячна машина», засвідчивши перед усім світом високу репутацію української національної літератури та соціально-політичної думки «Поклади золота», «Нова заповідь», «Слово за тобою, Сталіне!», філософсько-соціальних творах «Щастя», «Листи до Юнака», «Конкордизм» та ін. В цих творах він звертався до світової громадськості із закликом роззброєння, миру без бомб і барикад.