57. Пригода на острові

Ми відпочивали на острові третій день. Чекаючи на товариша, який пішов в село купити продуктів, я оглядав усе довкола. Потім побачив човен, у якому сиділо троє засмаглих хлопців.

Скупавшись та перевіривши снасті, я пішов на протилежний бе­рег, та раптом почув дивний звук. Коли повернувся, то побачив со­баку біля куща. Він лежав зовсім безпорадно: морда — на зів'ялому листі, а ноги відкинуті вбік. Собака не міг ворухнутися, а його очі виражали біль. Мабуть, був хворий або поранений. Як він тут опи­нився? Невже його привезли ті хлопці, які були в човні? Знайшов­ши бляшанку і набравши води, я спробував напоїти тварину, вона намагалася ковтнути рятівну вологу.

— Де ти взяв цього пса? — почув я голос товариша.

Цієї ж миті собака ледве підвівся на чотири лапи і загарчав. Я не повірив своїм очам, цей пес ледь переводив подих, а тут рап­том підвівся і почав захищати мене.

Я розповів товаришу про човен, яким мабуть пса і підкинули. Оглянувши тварину, ми побачили на боку рану, подекуди відвиса­ла шкіра. Не можна було без болю дивитися на тварину. Ми почали лікувати пса, промили рану від піску, обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали сорочкою.

Собака довірився нам і стояв сумирно, лише інколи мружив очі і сіпався від болю. Я відчував, як сповнююсь співчуттям, хоча ми лікували тварину, а не людину.

Ми сховали собаку від палючого сонця під курінь, який спору­дили з листя, і уявляли, як восени візьмемо цього пса з собою і пі­демо на полювання.

І тут почувся шум мотора, до берега пристав човен, який я від­разу впізнав. Із нього вийшла дівчина.

• Альбатрос! — гукнула вона.

• Це ваш пес? — спитав я.— Що з ним сталося?

Ніяково дівчина розповіла, що це собака товариша і коли ви­падково перевернувся казан з рибальською юшкою, собака мало не обварився. А не допомогли тому, що не знали, як це зробити.

• То ви привезли його на острів помирати? — перервав дівчи­ну товариш.— До побачення, курс лікування не закінчився.

— Він не здатний зрозуміти людської жорстокості, навіть, коли від нього відреклись, він все одно відплачує за неї любов'ю. Вірність! — сказав сумно товариш.

58. Пізнати себе через природу

Високим надбанням японської культури є особливе ставлення до природи. Милування нею є принциповою характеристикою япон­ського національного характеру. Вони мають вишуканий худож­ній смак, бо вміють тонко сприймати природу, відчувати її красу.

Прагнення пізнати себе через природу послідовно виявилося в практиці створення японських садів. Як художнє явище япон­ський сад починає складатися в Х-ХІІ столітті і досягає розквіту в XIV—XVI столітті. Продовжує він житти й сьогодні. Японський сад виражає переконання, що вища істина й краса існують у при­роді і пізнати їх можуть люди з чистою душею. А сад — це спосіб виявити істину за допомогою самої природи, не силуючи її штуч­ними вдосконаленнями.

Зовні японські сади докорінно відрізняються від звичних для європейця. Існує кілька видів таких садів: сухі сади, сади мохів, сади води і пейзажні сади. Усі японські сади мають філософську природу. В їх композиції немає нічого зайвого, всі елементи різні і розміщені так, щоб створити атмосферу органічного зв'язку лю­дини з природою.

Японський сад є особливим світом, який створено людиною для внутрішнього споглядання й самопізнання. Це яскраво символізує сухий сад, у якому природа представлена лише каменями й піс­ком. У ньому налічується тридцять каменів, що утворюють кілька груп. Кожна група представляє конкретний образ, який нагадує або черепаху, або журавля, або «корабель скарбів». Споглядаючи ці образи, людина має зрозуміти філософію життя. Так, морська черепаха символізує глибину людського духу, а журавель у польо­ті — висоти, до яких людський дух може здійнятися. Білим гра­вієм передано образ водоспаду, який видозмінюється від вузького і стрімкого на початку свого шляху до широкого і повільного. Цей потік уособлює життя людини: юність імпульсивна й енергійна, а старість — спокійна й мудра. З плином часу сумніви і розчару­вання покидають людське життя. Тоді потік стає широким і може нести «корабель», навантажений скарбами життєвого досвіду. На шляху цього потоку розміщено камені, кожен із яких символізує різні етапи життя людини. Так, камінь у вигляді голови тигра представляє нелегкі роздуми над сенсом свого існування. Трохи далі лежить маленький камінь, що уособлює образ маляти черепа­хи, яке марно витрачає зусилля, намагаючись пливти проти течії. Цей образ також є символічним і нагадує людині, що повернути минуле неможливо.

Японські штучні сади відображують особливе відчуття зв'язку людини з природою, передають різноманітні людські переживання. Кредо кожного японця в його стосунках з природою: не підкорення, а усвідомлення природи заради гармонійного співіснування з нею.