51. Кава юрія кульчицького

В 1683 році величезна армія турецького султана Ахмета II заво­ювала багато європейських міст й узяла в облогу столицю Австрії Відень. Урятувати захисників Відня могла тільки допомога союз­ників: німців та поляків. Пробратися через ворожі кордони, щоб покликати допомогу, зголосився український козак Юрій Куль- чицький. Було йому тоді сорок три роки. Він добре знав турецьку мову й легко міг би видати себе за турка. Народився він поблизу Самбора на Львівщині, закінчив церковну школу і ще зовсім юна­ком подався на Січ. Бував у багатьох походах, але в одному з них потрапив до турків у полон. Здібний хлопець бездоганно вивчив турецьку мову, а після викупу з полону переїхав до Відня, де спо­чатку працював перекладачем, потім став купцем.

Австрійські воєначальники вручили Юрію листа до союзни­ків. Переодягнувшись у турецький одяг, він разом із товаришем зміг пробратися через ворожий заслін і передати листа. Союзники швидко зібрали військо й рушили на допомогу Відню. Під стіна­ми Відня об'єднані війська німців, поляків та українців (козацькі полки) розгромили турецьку армію.

Після перемоги найшанованіші люди Відня запитали смілив­ців, якої винагороди вони бажають. Товариш захотів грошей, щоб купити будинок. Кульчицький лише попросив віддати каву, яку турки покинули в своєму таборі. Він пояснив, що дуже любить каву, тому що звик до неї в турецькому полоні. Австрійці здивува­лися, але віддали йому всі мішки з кавовими зернами.

Пізніше Юрій Кульчицький видав книжку про свої військові пригоди, а в центрі Відня відкрив першу в місті кав'ярню. Кожен чи­тач, до чиїх рук потрапляла книга Кульчицького, йшов до кав'ярні, щоб побачити героя, потім купував каву, але вона була гірка і не подобалась людям. Тоді господар кав'ярні вирішив додавати в каву цукор. Рецепт кави у нього перехопила вся Європа і ще й до сьогодні готує каву саме так. Хороброго козака віденці запам'ятали не тіль­ки, як рятівника свого міста, а й першого віденського кав'ярника.

Коли Кульчицький помер, його поховали з великими почестями, а в XIX столітті одну з віденських вулиць назвали на його честь та на одному з будинків встановили невелику бронзову скульптуру Кульчицького.

52. Майстри гончарського мистецтва

Епоха неоліту залишила нам багато дивовижних зразків кера­міки з рельєфним та розписним орнаментом.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці доби Середньо­віччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. Вони мо­жуть розказати історію стародавніх народів, зокрема ознайомити з мистецтвом, яке передалося майстрам Київської Русі.

Упродовж віків кераміка була окрасою домівок і храмів. Зеленаво-брунатний колір у розписах посуду був притаманний тільки українським виробам. За колоритом, формою і декором за­вжди вирізнялися школи гончарного ремесла. Здавна вони були в Києві, Львові, Чернігові, Батурині, Миргороді й Умані.

В XIX столітті розвиток фарфорової промисловості майже ви­тісняє народне гончарство. Індустрія знецінює талант гончаря. Ко­лись кожне українське місто мало свою гончарню. Та з розвитком потокового виробництва індивідуальність кожного виробу втрача­лася. Пішли в небуття відомі осередки гончарства. Сьогодні про них можна дізнатися лише у музеях. Івсе ж де-не-де мистецтво творення неповторних керамічних виробів залишилося і поступо­во відроджувалося.

Річ справжнього майстра можна впізнати серед тисяч, бо вона несе у собі відбиток індивідуальності творця. Народна мудрість каже: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята.

Кожного разу гончар у своїх виробах створює частинку всесвіту. Так, звичайна миска нагадує своєю формою півсвіту, а глечик — жіночий стан. По глечику та вмінню поставити його «на копитце» визначали професійне вміння гончаря. Своєрідна підставка у ви­гляді кінського копита вважалась фірмовим знаком. Переказують, що деякі гончарі, називали щойно виготовлену ними річ своєю ди­тиною, а себе — її батьком. Назви гончарних виробів та їхніх дета­лей підкреслюють це: близнята, шийка, носик, плечі, горло.

Гончареві не можна було скривитися під час випалювання по­бутових речей, бо вважалося, що й посуд вийде кривим.

Вироби відомих майстрів мистецтвознавці називають співом душі. До таких митців належать, наприклад, Іван Гончар, Олек­сандр Ганжа. Різноманітність і неповторність їхніх виробів вра­жає. Чародійницею у створенні глиняної дитячої іграшки важа- ється Олександра Селюченко, яка створила їх тисячі.

Коли дивишся на керамічні вироби українських майстрів, зда­ється, ніби вся земля святкує і природа переливається веселкою. Можна лише здогадуватися, скільки таланту, праці й душевного тепла майстра ввібрав у себе кожен виріб.