14. Мистецтво спілкування

Всім відомо, що людські взаємини можуть обмежуватися по­смішкою, кивком голови чи іншим жестом, але найчастіше — це привітання, а далі — жвава розмова або чемна бесіда. Якщо ху­дожники мислять образами, музиканти — звуками, учені — тер­мінами, то всі вони разом, як і решта людства, користуються мо­вою, застосовуючи слово як основний засіб вияву думок. Звісно, не вміючи говорити, не можна навчитися думати, і навпаки.

Що ж необхідно для опанування вміння говорити? Замало про­сто знати мову, треба ще усвідомлювати, як і про що говорити. Ово­лодіти майстерністю ведення бесіди люди намагаються здавна. За­стосовуючи багатовіковий досвід, вони виробили основні правила бесіди, до яких кожне нове покоління вносить свої корективи.

Ще за сивої давнини філософ Епіктет доводив, що людина має слухати вдвічі більше, ніж говорити. Мудрець наполягав на тому, що краще слухати, ніж говорити. На запитання: «Чому?» — му­дрець відповідав простим поясненням: «Недарма нам Бог дав один язик і пару вух».

У «Повчанні до дітей князя Володимира Мономаха», відомому на Русі ще з початку XII століття, дітям князів та дружинників давалися рекомендації ведення бесіди. Рекомендувалося мовчати в присутності старших, слухати мудрих; старшим коритися, а з од­нолітками й молодшими у злагоді жити й не лукавити розмовля­ючи; якнайбільше думати, не кидатися словами, не осуджувати в розмові, не насміхатися.

У XVII столітті у Франції побачила світ книжка, про яку зго­дом дізналася вся Західна Європа. Поширювалося видання під на­звами «Мистецтво галантних бесід», «Як стати людиною з добри­ми манерами». Не одне покоління керувалося приписами подібних книжок під час ведіння світських бесід на теми, які ні до чого не зобов'язували: про погоду, лови, перегони тощо.

Дейл Карнегі запропонував свій спосіб стати цікавим співроз­мовником. По-перше, від початку і до кінця розмови треба бути уважним слухачем, який заохочує розповідати про себе інших, адже люди набагато більше переймаються своїми проблеми, ніж вашими. По-друге, треба поділяти погляд співрозмовника. Тим, хто любить балачки, Карнегі дає «рецепт навпаки»: тим, хто хоче змусити людей уникати себе, сміятися позаочі або навіть знева­жати, він рекомендує ніколи нікого довго не слухати, а невпинно говорити про себе самого. Якщо ж вам спаде щось на думку саме під час розповіді вашого співрозмовника, не треба чекати, поки він закінчить. Все одно ви розумніший за нього, тож навіщо гаяти час, вислуховуючи його патякання? Варто відразу ж втрутитися й перебити мовця на півслові. Карнегі робить висновок, що такі люди нечемні, до того ж нудні, самозакохані й самовпевнені. І вже напевне, через невміння слухати вони ніколи не стануть гарними співрозмовниками.

Кажуть, що розумних і приємних співрозмовників бракує на­самперед тому, що більшість людей замислюється над власним ви­словлюванням, а не над відповіддю. Найкмітливіші намагаються набрати уважного вигляду, при цьому їхні очі виказують неуваж­ність до почутого і прагнення якнайшвидше виговорится самому. Але таке прагнення подобатися самому собі є кепським засобом імпонувати іншим. Уміння ж уважно слухати та доречно відпові­дати — це обов'язкова якість, що має бути притаманною гарному співрозмовнику.