18. Скам'янілі дерева

У минулому столітті, на початку сімдесятих років, під час роз­робки піщаного кар'єру поблизу міста Дружківки Донецької об­ласті виявили цікаву знахідку. На майдані завбільшки в один гектар з-поміж твердих, наче граніт, пнів було розсіяно багато скам'янілих шматків дерева різного розміру. Деякі не перевищува­ли двох-трьох сантиметрів, інші були понад кілька метрів. А трохи далі, в північно-східному напрямку знайшли цілий мінералізова­ний стовбур шість метрів завдовжки і один метр завтовшки.

Як свідчать геологи й археологи — дослідники цієї території, скам'янілі дерева в земних надрах були розташовані майже вер­тикально. Деякі з них вивищувалися над підошвою кар'єру на дванадцять — п'ятнадцять метрів, а їхні корені сягали далі в гли­бину. Зовні скам'янілі дерева скидалися на щойно спиляні, проте були набагато важчими від звичної деревини і мали досить чіткі кристали кварцу. Роздивляючись зрізи стовбурів під мікроскопом, учені побачили в них клітинну будову.

Післі проведених дослідів учені з'ясували вік знайдених побли­зу Дружківки скам'янілих дерев: понад двісті п'ятдесят мільйонів років. Тоді клімат у цій місцині був зовсім інший, і дерева росли в лісах на березі річки. Заввишки дерева були сорок, подекуди на­віть п'ятдесят метрів. Дослідники припускають, що зник прадав­ній ліс через потужний ураган, який вирвав дерева з коренем. Велетні ж попадали в річку, де припинився доступ повітря, і про­лежали там, не розкладаючись, сотні років. А на місці прадавньо­го лісу пізніше утворилося море. І хоча до того часу дерева вкрив товстий шар осадової породи, до них просочувалася морська вода і вимивала з їхніх стовбурів органічні речовини, місце яких за­ймали мінерали. В такий спосіб тисячі й тисячі років відбувалося скам'яніння. Про це розказали й багато інших археологічних зна­хідок, які трапляються і по соьогодні: щелепи акули, скам'янілі морські лілії, корали. Оскільки нашарування морського дна відбу­валося упродовж багатьох віків, осадові породи кам'яновугільного періоду у Донецькому бассейні розташовані на глибині майже оди­надцять кілометрів.

Як же сталося, що дерева, які були заглиблені в земних над­рах, піднялися майже на поверхню? Учені припускають, що це сталося близько ста сімдесяти мільйонів років тому, коли на Землі відбувався процес гороутворення, який різко змінив рельєф місцевості. Саме тоді гірські породи виштовхнули на по­верхню скам'янілий ліс.

«Кам'яний ліс» у степах Донбасу — рідкісне, хоча не єдине міс­це у світі. Таке явище відоме на всіх континентах. Подібні релікто­ві дерева були знайдені в пустелях Монголії, Північної Америки, на островах Греції, в Єгипті. І скрізь ці унікальні пам'ятки стають національним надбанням. Вони приваблюють туристів. Сьогодні відомі придатні для харчування вічнозелені дерева з гострим плас­ким листям, лускатою корою й плодами-шишками, що ростуть у Південній Америці й Австралії. Проте таких дерев на планеті дуже мало.

19. Учитель

Юрій Нечипоренко мріяв побачити свого вчителя. Задовго до зу­стрічі він уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матві­йовича, але водночас йому було якось не по собі через те, що його, такого молодого і порівняно невправного, знає весь світ, тоді як його вчителя знає лише це маленьке сонне прибережне містечко.

Та щойно він побачив Григорія Матвійовича, усі його побою­вання зникли. Учитель зовсім не постарів і здавався ще бадьорі­шим, ніж кілька років тому. Його очі випромінювали молодість і радість.

Григорій Матвійович сказав Нечипоренку, що пишається ним. Лагідно додав, що пам'ятає, як удосвіта будив хлопця і вкладав у його руки смичок. А потім запропонував Нечипоренкові, уже відомому музикантові, лауреатові, позмагатися, можливо востан­нє, зі своїм учителем, перед людьми, серед яких пройшло все жит­тя. Звісно, Нечипоренко пристав на цю пропозицію.

Невеличкий зал місцевого театру не вмістив і половини гляда­чів, які зійшлися на цей незвичайний концерт. Першим виступав Нечипоренко. Лауреат грав так, як мусить грати лауреат,— не гір­ше й не краще, та й вітали його, як годиться вітати лауреатів,— щирими бурхливими оплесками. Але ось стихли останні аплоди­сменти, Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряду і став звичайним слухачем.

Завіса довго не од крива лася. Коли ж нарешті лаштунки розсуну­лися, Нечипоренко побачив таке, від чого в нього перехопило дух.

На сцені, вишикувавшись у п'ять рядів, стояли сорок зовсім юних музикантів, хлопчиків і дівчаток, зі скрипками в руках.

У білих сорочечках і в білих блузках стояли вони тихо, непо­рушно і дивилися на свого вчителя, який скромно притулився десь збоку.

Усі присутні встали. За мить у мертвій тиші сплеснули чиїсь до­лоні, і нестримні овації покотилися приміщенням.

Учитель переміг, навіть не граючи. Коли ж у залі настали тиша, Григорій Матвійович відточеним рухом затиснув скрипку під під­боріддям. Найвимогливіший критик не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла — на ліву ступню, лікоть лівої руки — навпроти серця, гриф, щоб не лягав на долоню, затиснутий великим пальцем. Усе бездоганно, як у справжніх маестро.

Григорій Матвійович ледь помітно дав знак головою, і сорок смичків торкнулися струн, і струни спочатку заплакали, а потім засміялися, ніби зрадівши своїй силі, і заспівали чудову, широку, як море, пісню.

Раніше Нечипоренко слухав гру багатьох прославлених орке­стрів і виконавців, був присутній на різноманітних концертах, але таке він бачив уперше. Це був вражаючий гімн життю старого вчителя, людській невтомній праці. Саме це заслуговує на велике слово — безсмертя...