22. Наслідки технічного прогресу

Якщо озирнутися навколо, можна побачити, що надмірний роз­виток інформатики й небувала легкість переміщень, які надиха­ють, спрощують і вселяють відчуття могутності й сили, насправді послаблюють і знеособлюють кожного зокрема.

Поспішати стало життєвою нормою. Індивідуальні запити в без­межжі необхідності непомітно перетворюються на одноманітну ма­сову багатосерійну картинку. Нескінченна реклама крок за кроком вбиває здатність людини до власного судження, а телевізор пропо­нує калейдоскопічне нашарування вражень. Ідеться вже не про самі враження, а про їх безперервну зміну, без якої життя здається спус­тошеним. А електронний вихор, який із безглуздою гордістю звуть інформаційним вибухом, знищує всі комірки людської пам'яті.

Що ж таке електроніка? Вона не жива й не мертва, проте швид­кість процесів, які в ній відбуваються, величезна. Вона не розум­на, проте й не безглузда. їй притаманне щось на кшталт самороз- множення, а її підприємливість не має меж. Та чи насправді вона «полегшувач» життя? Ні, вона не полегшує життя, а спрощує ви­рішення здебільшого штучних завдань і задовольняє порожні по­треби. І коли вона це робить, то позбавляє нас власної ініціативи й відповідальності, робить безпомічними і залежними від її сум­нівних зручностей.

Як наслідок технічного прогресу вона ввірвалася в життя, в людський мозок, бажання і навички, маючи на меті опанувати людиною.

Годі й казати про те, що навдивовижу прицільно був обраний і момент вторгнення — на зламі чергової культурної епохи, у пері­од душевної прострації й затьмарення. У той період, коли дитячий базис людини звільняється від несправжніх дорослих нашарувань, що обпадають із неї, як пересохла фарба з жерсті. У чому ж вияв­ляється дитяча сутність? У безвідповідальності, необачності та грі до самозабуття.

Відмітною рисою сьогодення стали численні натовпи дітей, ціл­ком захоплених новою чарівною іграшкою — комп'ютером. За грою діти забувають про все: авторитет батька, хатні обов'язки, до­машні завдання, вимоги вихователів і вчителів, необхідність на­полегливого й тривалого навчання. І якщо роздмухати гру до тих грандіозних розмірів, які солодко вимріяв добрий професор Тап- скотт,— наслідки будуть жахливими, оскільки небезпека дитячих ігор так званих дорослих зовсім не дитяча.

Звуження світогляду до монітора комп'ютера спричиняє мо­ральну спустошеність, неспроможність мислення, вседозволеність і ганебну для дорослих психологію розбещеної дитини.

Проте мені здається, що електронну недугу ще можна виліку­вати. Прикро лише, що таке припущення побудоване не на вірі в здатність людини отямитися й зрозуміти, а на невтішній упевне­ності, що людству, яке загралося, забракне часу й можливості до­вести цю гру до її логічного фіналу.

23. Несподівана зустріч

Передчуття майбутньої весни народжується ще взимку, пово­лі утверджується й живе. Сонце, яке з середині лютого з кожним днем світить дедалі більше, уже готується до повернення птахів. Воно пробуджує пташину свідомість солодким передчуттям пере­льоту на рідну землю. Лише на цій землі вони співають весільних пісень, лише на ній виводять пташенят... Це для них єдина дорога.

Передчуття весни будило загадкову красу і таємничу природи, що посміхалася.

Посміхом природи була і ця зустріч на вулиці.

Мені назустріч на довгих ніжках-галузинках крокував вели­кий птахому я впізнав лелеку, котрого ще називають гайстром або бузьком. Чому ж цей гайстер зробився пішоходом, переставши мі­ряти крильми небесні простори? Чому він іде сніговою стежкою так само, як ступав би весняною луговою травичкою?

Зі щілини в паркані вистрибнуло тигристе кошенятко, примру­жилося і згорнулося пухнастим клубком. Проходячи повз нього, лелека легенько дзьобнув його по тім'ю. Кошеня злякано забрало­ся назад крізь щілину в паркані, а лелека незворушно крокував уперед.

Спинився лелека біля колодязя зі сріблястою кригою води. По­вів довгою шиєю в один бік, у другий, клацнув дзьобом. Потім подивився на щиглика, що метушився на кленовому на гіллі. По­дивився так, наче хотів його дістати. Проте яскравий щиглик не звернув на лелеку жодної уваги. Великий лелека ж, наче образив­шись, знову клацнув дзьобом і позбавив уваги маленького щигли­ка. Птах спрямував погляд у вечірнє небо. Йому ніби почувся в ви­шині лелечий поклик. Та лелекам ще рано вертати додому, ще нема кому озиватися в небі. Брати повернуться додому аж наприкінці березня, а якщо весна запізниться, то й пізніше. Може, з ними по­вернеться з вирію й лелечиха, на яку з нетерпінням очікує?

Із сумом надивившись на небо, іде лелека від колодязя назад у вуличку, з якої вийшов. Тепер я бачу, що праве крило в нього від­висло до самої землі й креслить чорним пером по снігу. Від цього лелека час від часу шипить, наче гнівається, підтягує одвисле кри­ло, та воно знову безсило спадає.

Тож він через це переламане крило не зміг одлетіти у вирій і зостався на зимівлю в селі. І призвичаївся лелека до безкрило­го побуту, і призвичаїлось усе до земного лелеки. Та чекає ж він на весну, відчуває її заздалегідь, дослухається до пісні побратимів у небі, хоч і не скоро вона почується.

Лелека неквапливо, але впевнено йде вулицею і згодом зникає у відчиненій хвіртці якоїсь садиби, а я гостро відчуваю, що пта­шині емоції так схожі на наші, людські.