43. Місячне сяйво його полотен

Є мистецькі твори, які залишаються в пам'яті назавжди, навіть через тижні, місяці, роки. До таких належать і полотна Архипа Івановича Куїнджі. Найкращим з них вважається пейзаж «Місяч­на ніч». Це полотно багато років зберігається в запасниках Київ­ського музею російського мистецтва і дуже рідко виставляється для огляду.

У цієї картині трагічна доля. Шедевр із шедеврів, вона вже під час створення була приречена на смерть. Архип Іванович Куїнджі написав її цинковими фарбами, причому у такій концентрації, яка мала призвести до цілковитого потемніння. Митець досягнув нечу- ваного ефекту у відтворенні місячного світла, але розумів, що милу­ватися його картиною випадене не багатьом поколінням. І не минуло й кілька років, як полотно почало поволі чорніти. Якийсь час воно ще виставлялося в експозиції. Але потім, задля збереження карти­ни, працівники музею сховали її від руйнівного сонячного світла у напівтемних кімнатах запасника. Та навіть почорнівши, «Місяч­на ніч» зачаровувала зображеною на ній неповторною красою ночі.

Доля самого Архипа Івановича Куїнджі також трагічна. Він на­родився 1842 року в убогій сім'ї. Його батько був шевцем. Архип пізнав, що таке сирітське життя, служба в наймах, тяжка праця пастуха під спекотним кримським сонцем. У хлопця майже не було вільних хвилин, та всі їх він віддавав малюванню. І якось йому порадили звернутися до вже відомого тоді художника Айва- зовського. Той висміяв роботу юного Куїнджі, сказавши, що хлоп­цю можна лише паркани фарбувати.

Хтозна, чи мучився потім Айвазовський тим, що образив Куїн­джі, але він дожив до тріумфального успіху колись осміяного ним хлопчини і знав про його досягнення.

На щастя, Куїнджі не згодився зі словами відомого художника. Зібравши трохи грошей, він поїхав до Петербурга, щоб вступити до Академії мистецтв.

Але декілька разів поспіль йому це не вдавалося. Архип вже

о

и сам почав думати, що він ні на що не здатнии. Йому було вже двадцять вісім років, але Куїнджі вирішив спробувати ще раз. І його зарахували вільним слухачем.

Куїнджі багато працює. На останні копійки купує фарби й по­лотно, але його роботи залишаються непоміченими на виставках. І знову він сумнівається у своєму таланті. А потім він поїхав на етюди в Україну, де все змінилося. Усі малювали різні краєвиди, а він вирішив показати в холодному Петербурзі літню українську ніч, оспівану М. Гоголем.

Коли полотно Куїнджі побачив видатний російський художник Іван Крамськой, він визнав Архипа найкращим пейзажистом. Всі художники, присутні на тій виставці, склали протокол, що вони бачили справжнє місячне світло на його полотнах.

44. РАДІСТЬ ДУШІ

Тимко взявся за косу і хотів шаркнути нею по траві, але озир­нувся, щоб глянути, чи вже далеко відійшла Орися. І коли він по­бачив її, маленьку, босоногу, беззахисну і довірливу, то перший раз у житті відчув, як захвилювалось, застукотіло його серце, і щось ласкаве і тепле, як сльози на личку коханої, покотилося йому в душу. І тоді груди його задихали вільніше, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для чого жити на світі.

Все, що він бачив, чув і відчував навколо себе, наповнилося те­пер для нього новим змістом. Здавалося, ніби йому вставили інші

«і

очі, і він тепер бачив те, чого раніше не помічав. Йому мов підміни­ли душу, і тепер він відчував те, про що раніше й не знав. Навіть звуки тепер були іншими.

Він косив повагом і майже не відчував коси в руках. Раніше, коли Тимко з кожним її рухом переставляв босі ноги по скошеній трав'яній щіточці, в нього виникало неприємне почуття від хо­лодної і липкої в'язі лугової землі. А тепер земля під ногами була тепла й ласкава, немов паруюча ріка. Трава, яка здавалася йому раніше стальною і неживою, тепер розступалася перед Тимком зе­леною морською хвилею, розкриваючи всю свою потаємну красу, яку раніше приховувала. Він бачив, що зверху трава суха і коли­шеться навіть без вітру, а от біля землі, між стеблинками, яскраво поблискують росинки.

Іноді його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї чарівної краси. Тимко не знав, чи є життя над ним, але добре розумів, що вся краса зібрана отут, на землі. Потім знову став ко­сити, докоряючи сам себе за те, що він милується і все ж нищить цю красу.

Та одного разу він зупинив косу, кинув її на землю, і, присівши навпочіпки, обережно розгорнув густий кущик трави. У тому зе­леному храмі, осяяна сонцем, росла на високому гінкому стебельці лугова цариця — ромашка. Її краса і навіть сама її назва зачарува­ли Тимка. І він дивився на ромашку, не зводячи очей. Він усміхав­ся до квітки, як до гарненького маляти, і ледь чутно називав її не­вісточкою. Тимкові хотілося доторкнутися до ромашки хоч паль­цем, але він утримався, щоб не збити з неї росичку — красу, даро­вану природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущи­ком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.