41. Самотня художниця

Творчість народної художниці України Марії Приймаченко від­криває нову оригінальну сторінку самобутнього мистецтва світової культури. Виставки її картин мали великий успіх у багатьох кра­їнах світу.

Народилась Марія Оксентіївна Приймаченко 1908 року на Ки­ївщині. Її батьки були мистецьки обдарованими людьми: батько займався різьбленням по дереву, мати була визнаною майстринею вишивання. Саме від матері перейняла художниця вміння створю­вати характерний український орнамент, чарівний і неповторний.

У дитинстві Марія захворіла на важку недугу — поліомієліт. Хвороба зробила її не по-дитячому серйозною та спостережли­вою, загострила зір і слух. Марія не мала можливості працювати в полі, а тому всю свою енергію і потяг до праці почала вкладати в мистецтво, адже прагнула приносити людям радість. Спочатку вона розмалювала свою хату, та так гарно, що сусіди стали проси­ти і їхні хати прикрасити.

Своє натхнення Марія Приймаченко брала у рідної поліської природи. В її картинах немовби втілились ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. За роботами художниці стоїть досвід багатовікової культури українського народу, школа народ­ного мистецтва. Емоційні враження від казок, легенд і від самого життя художниця переносить на свої полотна. Її вигадливі деко­ративні композиції щедро випромінюють енергію доброти й наїв­ного зачудування світом. Творчість Приймаченко є незбагненним і прекрасним явищем, що впродовж тривалого часу привертає ува­гу дослідників і всіх шанувальників мистецтва. «Звірина серія» останніх років не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві і є витвором уяви геніальної української художниці. Загадкові звірі, фантастичні тварини Марії Приймаченко завжди мають свою земну першооснову та ніби закликають до дружби й миру. Картини мають заримовані назви, в яких відобразився фе­номенальний хист Марії відтворювати музику в словах, що свід­чить про поетичну талановитість художниці.

Останні роки життя Марія Оксентіївна не підводилася з ліжка, однак продовжувала малювати...

42. Легенда українського кіно

Відомого українського актора Івана Миколайчука називали об­личчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Цей актор був особливим, справжнім, найкращим, дійсно народним. Великий кінорежисер XX сторіччя Сергій Параджанов казав про Миколайчука: «Я не знаю більш на­родного генія... До нього це був Довженко».

Народився Іван Миколайчук 1941 року на Буковині в селищі Чорторий. Закінчив Чернівецьке музичне училище, театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Кобилян- ської, а потім вступив до Київського державного інституту теат­рального мистецтва імені Карпенка-Карого.

У світ кіно Миколайчук увійшов ще будучи студентом. Перши­ми його ролями в кіно були ролі молодого Тараса Шевченка у філь­мі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Друга кінострічка була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу і принесла молодому актору загальне визнання. Звичайно, запорукою успіху цього твору було те, що в його створенні брали участь талановиті митці і передусім — Іван Миколайчук. Хлопець потрапив на кінопроби майже випадково, проте одразу вразив сво­єю талановитою грою всю творчу групу, зокрема і її керівника — відомого режисера Сергія Параджанова. Приголомшливий успіх Івана Миколайчука у фільмі дійсно вражає, адже на той час він був студентом лише першого курсу кіноакторського факультету. Надзвичайний, рідкісний талант молодого актора було відзначено й за кордоном: Миколайчука запрошували працювати в Голівуд, проте Держкіно не зважило за потрібне повідомити Івана про це. Тож американці назвали іменем Івана Миколайчука малу планету.

Після блискучого дебюту Миколайчук часто знімався в кіно, його впізнавали, навіть коли він грав незначні ролі. Секрет тала­новитого актора полягав у тому, що він умів «витягнути» роль за­вдяки своїй яскравій особистості та вмів створювати образ на дуже мізерному матеріалі. І в житті ця людина являла собою яскравого романтика, націленого вгору, актор ніколи не задовольнявся по­середньою міркою: бути не гіршим від сусіда.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» розпочинається нова сторінка творчості Івана Миколайчука, адже з цієї роботи він ви­пробує себе ще й у якості сценариста. А у фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван є не лише виконавцем головної ролі ко­зака Василя, а й фактично співрежисером. Окрім цього, він пра­цював над музичним оформленням фільму. Миколайчук прагнув надати нових інтонацій голосу, мові, музиці, щоб це вражало гля­дачів, хвилювало. Він поступово відходив від традиційного кіно, надаючи перевагу філософському кіномистецтву.

Гоніння, які поширилися на діячів культури в 70-ті роки XX сто­ліття не залишили осторонь й Івана Миколайчука. Митця звинува­тили в націоналізмі, кваліфікували як людину ворожої радянсько­му устрою ідеології. Вихід на екран фільму «Білий птах з чорною ознакою» поклав початок відлученню Миколайчука від творчого процесу. Стрічка, що здобула Золотий приз Московського міжнарод­ного кінофестивалю, була названа випадом ворожих націоналістич­них сил і заборонена. На полицю поклали і «Тіні забутих предків».

З того часу творчість Івана Миколайчука зазнала гонінь. Досі за­лишається загадкою, як вдалося митцеві здійснити свою заповітну мрію — зняти власний фільм. «Вавилон XX» став своєрідним ви­бухом в українському кінематографі. Яскравий фільм, наповнений фантастичними й водночас реальними образами, увібрав у себе все найкраще, що міг дати йому Миколайчук-сценаріст, Миколайчук- режисер і Миколайчук-актор.

Постійні заборони творчих задумів, «табу», обмеження й потря­сіння зіграли не останню роль у драматичній долі актора. 1987 року Івана Миколайчука не стало. Односельці митця розповідають, що того року, коли він помер, на озеро поблизу Чорторию прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими...