29. Унікальний українець

Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають щиру довіру. Коли зустрічаєш таку людину, то не знаєш і не здогадуєшся, хто і яка вона, але вже відчуваєш: вона не намагається видаватися кращою чи зна­чнішою, аніж є насправді. Таким був і Петро Яцик: спокійний, зосереджений і доброзичливий, він одразу ж справляв враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна поклас­тися; вони знають силу слова і не сиплють багато обіцянок, але, пообіцявши щось, виконають за будь-яких обставин (на жаль, та­кої обов'язковості, такої внутрішньої дисципліни і повсякчасного дорожіння своєю репутацією в наш час дуже бракує).

Це вже згодом я раз за разом переконувався в правдивості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, чого не міг збагнути: це в нього вроджене чи вироблене життям? Ця людина творила себе, наче писала книгу, прагнучи довершеності, орієнтуючись на культурні й ділові еталони, відсікаючи такі карикатурні риси, як розхристаність душі й порожню балаканину, розуміючи, що вони справляють дуже прикре враження. Так, особистість у собі мож­на виховати, напрацювати певні риси, але якби Яцик не мав вро­джених діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він досягнув би таких успіхів у процесі самовиховання й самовдоско­налення. Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Бо будь-яка споруда, якими б архітектурними візерунками не була б вона прикрашена, який би якісний матеріал не пішов би на її бу­дівництво, скільки б старанності не пішло на її зведення, вона за­вжди буде картковим будиночком, якщо в неї не буде надійного фундаменту.

Якщо перебрати подробиці складного життя цієї людини, мож­на впевнитися, що Петро Яцик ніколи не губився за несприятли­вих чи критичних ситуацій, а навпаки — змобілізовувався, зосе­реджувався, збирав усі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший губиться, деморалізується, і через це най­частіше програє, адже він готовий примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс виграти. Слабші завчасно опускають руки. Петро Яцик же ніколи не припускав навіть дум­ки про капітуляцію. Він боровся до кінця, намагався використати кожен — навіть найменший — шанс. Мабуть, саме через це зде­більшого здобував перемогу над обставинами.

Можна впевнено вважати Петра Яцика яскравим індивідуумом. Єдиним виправданням на існування він вважав прагнення до ви­сот, єдиним виправданням життя — змагання за життя.

Так і люди, і народи, які не мають сили й волі прагнути до ви­сот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі й між людьми. Відмовившись від змагання, вони позбавляють себе права на життя і помирають. Лише розмови про змагання не є змаган­ням. Адже тільки конкретні вчинки кожного з нас окремо і всіх разом приносять добро людям і Україні, де б ми не були, чи то на рідній землі, чи за її межами.

Зо. Спорудження пам'ятника богдану хмельницькому

У Києві на площі перед Софійським собором стоїть гірка з сірих гранітних брил. На ній напис: «Богдан Хмельницький. 1888». Він­чає постамент вершник, який раптово зупинив у момент стрімкого руху свого бронзового коня. Навіть у житті рідко можна поміти­ти таку хвилюючу мить — здибленого розпаленого скакуна. А тут вона вилита в бронзі до найменших подробиць. І так вражаюче правдиво, що, здається, чути іржання коня, останній удар копит об камінь, владний окрик вершника.

Здається, що ця скульптура завжди стояла на площі, де 23 груд­ня 1648 року кияни зустрічали Богдана Хмельницького і його ко­зацькі полки після блискучої перемоги під Пилявцями. Проте на­роджувався монумент у муках і непорозуміннях, у протистоянні різних сил. Автор шедевра — видатний скульптор XIX століття, білорус за походженням, Михайло Микешин. Радо прийнявши пропозицію ініціаторів спорудження монумента, він прибув із Пе­тербурга й одразу почав роботу над проектом. Художник врахову­вав побажання знавців української старовини.

Історик Володимир Антонович ознайомив Микешина з багать­ма портретами Хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. Хотілося, щоб кінь був саме такий, на якому їздив Хмельницький під час тривалих переходів, у боях: витривалий, маневрений «син степу» — безвідмовно відданий своєму господаре­ві. Тож степових коней приводили для моделювання прямо в май­стерню скульптора.

Нарешті проект готовий і схвалений Київським ініціативним комітетом. Було складено кошторис, але уряд не тільки відмовив­ся покрити ці витрати, а й виділити з державної казни бронзу на монумент. Проте вже ніщо не могло зупинити Микешина й ініціа­торів цієї патріотичної справи.

Відтепер спорудження пам'ятника Богданові Хмельницько­му стало справою всенародною. У січні 1870 року в країні було розпочато добровільний збір коштів. Однак зібраних коштів було замало, адже жертвували переважно найбідніші селяни, ремісни­ки, солдати, робітники, низькооплачувані службовці.

Довелося зменшити витрати, тому скульптор відмовився від другорядних композицій на постаменті та всю увагу зосередив на постаті вершника. Бронзу одержали з переробленого брухту кольо­рових металів, та й той дістали з великими труднощами. Влада постійно чинила перепони: скульптора виселили з будинку, де він працював над пам'ятником, та наклали арешт на майно. Але й за таких складних умов митець продовжує самовіддану працю.

Три роки по тому бронзову постать нарешті відлили. Це був неперевершений мистецький твір. Безумовно, запорукою успіху скульптора в таких нелегких умовах були його талант, наполе­гливість, сила волі. Він черпав натхнення не з нагород і визнання, а з власного переконання в потрібності розпочатої справи.

Залишилося тільки встановити скульптуру. Проте ця справа розтягнулася на довгих вісім років, адже влада чинила цьому всі­лякі перешкоди. Виникли проблеми з перевезенням із Петербурга до Києва, збереженням скульптури. Надто повільно вирішувалася справа з пошуком місця для встановлення.

І все ж настав цей довгоочікуваний день! Це сталося 11 червня 1888 року — на Софійській площі встановили пам'ятник Богданові Хмельницькому. Багато людей були присутні в той день на площі, не запросили на відкриття тільки творця — Михайла Микешина. У такий спосіб влада поквиталася зі славетним митцем.