1. Український центр європи

При згадці про розташований в Україні центр Європи інозем­ці зазвичай здивовано знизують плечима і переводять розмову на інші теми. Чому ж так відбувається? Та тому, що центр Європи асо­ціюється з чимось зовсім іншим, ніж ми маємо в сучасній Україні: людський добробут і достаток; конституційні свободи; ошатні, як світлиця у доброї господині, міста; довершена шляхова мережа...

Проте уявімо, що буде з Україною, з Європою, з усім світом че­рез сто, двісті років? З історії ми знаємо, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зо­всім або зазнавати неймовірних перетворень. Одні, колись нікому не відомі, міста й країни стають визнаними й могутніми, а інші зникають або втрачають свою колишню світову велич. Наприклад, на початку XVII століття на світовій мапі ще не було такого міс­та, як Нью-Йорк, а сьогодні він є фінансовим центром усього світу. Приблизно тоді ж зійшла нанівець військова й торговельна могут­ність Венеції, а Захід почав обертатися навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня. Останні два міста теж не зберегли свій колиш­ній світовий вплив.

Сьогодні «все тече, все змінюється» й «усе минає» набагато швидше, ніж раніше. Проте чомусь сучасники не тільки адек­ватно не оцінюють, а й не помічають тих змін. Це потім, у май­бутньому, історики в усьому розберуться, а нас називатимуть сліпцями. Упродовж багатьох тисячоліть центри торгівлі, про­мисловості, культури мігрували з однієї країни до іншої, з одно­го міста до іншого, адже саме міста були осередками творення політики, науки й культури. Та чи завжди так буде? Адже вже сьогодні стомлені люди тікають за місто від набридлих натовпів мегаполісів.

То може саме через таку стомленість скоро центрами життя і творчості людства стануть саме тихі природничі оазиси, такі, як Українські Карпати? Таких місць у Європі залишилося не так уже й багато. Місця, де на схилах карпатських хребтів плавають хмарки, де по дну ущелин між заквітчаними берегами біжать примхливі «потічки», де крізь поверхню землі пробиваються дже­рельця холодної корисної мінеральної води, де багато галявин, які так оброблені косарями, що схожі на акуратні британські газони. Якщо ми збережемо це багатство, то маємо всі шанси колись стати справжнім і дуже красивим «Центром Європи».

2. Багатство української мови

Усе життя людини пов'язане з мовою. Завжди ми шукаємо най­точнішого вираження думок або почуттів словом. Можливості людського пізнання безмежні, і невичерпні можливості розвитку мови. Тому, як і про здоров'я людини, треба постійно піклувати­ся про здоров'я нашого слова, оберігати й леліяти його. Тоді наша мова завжди залишатиметься колоритною, багатою і співучою, сповненою музики й чару, правдивості й поетичності, як неоднора­зово на цьому наголошував письменник Олесь Гончар.

Далекого 1916 року, коли Галичина належала до Австрії, від­булася ця історія.

У купе швидкого потягу «Львів—Відень» їхали англієць, ні­мець, італієць та відомий львівський юрист. Заговорили про мови, і кожен почав вихваляти свою. Англієць стверджував, що Ан­глія — країна великих завойовників і мореплавців, які по всьо­му світу рознесли славу англійської мови. Англійською творили Шекспір, Байрон, Діккенс та багато інших великих літераторів й учених. Він вважав, що саме англійській мові належить світове панування.

— Ні в якому разі,— заперечив німець.— Німецька мова — це мова двох великих імперій, які займають половину Європи: Ве­ликої Німеччини й Австрії. Це мова армії, філософії, медицини. І тому саме німецька мова має світове значення.

Італієць зауважив, що обидва вони помиляються. Італійська мова — це мелодійна мова сонячної країни, мова музики. Італій­ською мовою написані кращі твори епохи Відродження, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні. Тому італійській мові на­лежить бути поширеною на весь світ.

Українець уважно вислухав їх і відповів, що не вірить у сві- тову мову. Його хвилює не те, яка мова панівна у світі, а те, яке місце відводиться його рідній українській мові поміж названих мов. Далі він сказав, що міг би також вихвалятися, що його рід­на мова — це мова неперевершеного сміхотворця Котляревського, геніального Тараса Шевченка, однієї з кращих поетес світу Лесі Українки, українського філософа Івана Франка, який до того ж вільно володів п'ятнадцятьма мовами, проте рідною для нього була українська.

Українець зауважив, що його співрозмовники нічого не сказали про багатство і можливості своїх мов і запитав, чи змогли б вони кожен своєю мовою написати невелике оповідання, в якому всі слова починалися б з однієї букви?

• Та це ж неможливо,— одностайно відповіли англієць, німець та італієць.

• Ось бачите, вашими мовами це зробити неможливо, а моєю дуже просто,— і запропонував назвати якусь букву.

• Нехай буде «п»,— сказали йому.

І українець склав таке оповідання. Йому зааплодували, і всі ви­знали: мелодійна і багата українська мова вічно посідатиме гідне місце серед інших мов світу.

Проте варто повернутися в сьогодення й замислитися над долею української мови, її майбутнім. Адже воно передусім залежить від проведення послідовних та рішучих заходів, спрямованих на утвердження державності української мови в усіх сферах викорис­тання.