53. Доказування по кримінальних справах та його суб’єкти.

Загальне поняття доказування в кримінальному процесі можна визначити як діяльність суб'єктів кримінального процесу зі збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обгрунтування або спростування.

Теорія доказів як частина всієї науки про кримінальний процес має своїм предметом вивчення методологічних і право­вих основ пізнання в кримінальному процесі; розкриває фактичну і логічну природу доказів, їх правові особливості: належність і допустимість, предмет і межі доказування, процес доказування як практичну розумову діяльність, досліджує теоретичні підстави і практичне значення класифікації доказів, природу окремих видів доказів, особливості доказування на різних стадіях процесу і шляхи забезпечення достовірних висновків по справі.

Кримінально-процесуальне доказування регулюють норми КПК.

Доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнан­ня, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1ст. 65 КПК). Кримінально-процесуальним законодавством (ст.ст. 23, 64 КПК) визначено обставини, які підлягають доказуванню в кримінальній справі:

подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

характер та розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;

причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.

Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі про злочини неповнолітніх, дещо розширено. За ст. 433 КПК, крім зазначених вище обставин, підлягають доказуванню: вік неповнолітнього; стан його здоров'я і загального розвитку; характеристика особи; умови життя і виховання; обста вини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього; наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

Збирання доказів та їх процесуальних джерел — це врегульована криміпально-процесуальним законодавством (ст. 66 КПК) діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду щодо виявлення і фіксації в процесуальних документах та матеріалах слідів злочину та інших подій як доказової інформації по конкретній кримінальній справі. Способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові, інші процесуальні дії, витребування документів, проведення ревізій тощо. Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства. Однак суд, за власною ініціативою або за клопотанням учасників процесу, може доповнити матеріали досудового слідства.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів. Особа, яка проводила дізнання, слідчий, суд повинні об'єктив­но перевірити всі зібрані по справі докази. Метою перевірки доказів та їх джерел є визначення їх достовірності, повноти, законності способів їх одержання. Перевірка доказів, тобто їх дослідження, проводиться шляхом аналізу, порівняння з іншими доказами та джерелами, а також провадження повторних або нових слідчих чи судових дій. Крім того, докази перевіряють з метою з'ясування їх достовірності.

Оцінка доказів та їх джерел є найважливішим елементом процесу доказування, який полягає в розумовій, логічній діяльності суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання. Оцінити докази — означає визначити їх переконливість, придатність, визнати їх правову силу. Цей елемент є необхідною передумовою для прийняття будь-якого рішення по справі. Оцінка доказів відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. У ст. 67 КПК зазначено, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають наперед встановленої сили.

Законодавством покладено обов'язок доказування на суд, прокурора, слідчого, особу, що провадить дізнання, які зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного, об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК), тобто зібрати, перевірити й оцінити всі необхідні докази і їх джерела й на цій підставі прийняти обґрунтоване і справедливе рішення. Керуючись принципом презумпції невинуватості, вони не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних належить встановлення їх достовірності, належності, допустимості, достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому. Належність доказів визначає їх придатність для встановлення наявності чи відсутності обставин, які стосуються предмета доказування в справі; характеризує зміст доказів за значенням для встановлення обставин справи і за значенням для встановлення фактичних даних. Тож належність доказів можна визначити як якість, яка внутрішньо притаманна доказу, в силу якої фактичні дані встановлюють обставини, що мають значення для правітьного рішення кримінальної справи.

Допустимість доказів визначається законністю джерел, умов і способів їх одержання. Під час здійснення правосуддя заборонено використовувати докази, одержані незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції України).

Достовірність доказів — відповідність дійсності фактичних даних, які отримано з законних джерел, результат ре­тельної перевірки доказів та їх джерел під час досудового слідства і в суді.

Достатність доказів — сукупність допустимих та достовірних доказів, що визначаються за внутрішнім переконанням, які необхідні для встановлення обставин злочину відповідно до дійсності і винесення обґрунтованого рішення в процесі слідства та розгляду кримінальних справ.

Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка проводить дізнання. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу, мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх. [8. C137]

Таким чином, усіх суб'єктів доказування можна поділити на дві групи:

1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази. Це такі суб'єкти, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя;

2) особи, які не зобов'язані, але мають право брати участь у процесі доказування певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Отже, неабияке значення для кримінально-процесуального доказування мають предмет доказування та межі доказування. Певні особливості мають суб'єкти доказування в кримінальному процесі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. При цьому особлива увага має бути приділена межам доказування, оскільки саме точне і обґрунтоване дослідження необхідного обсягу доказів є передумовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а значить і правильного її вирішення. Щодо суб'єктів доказування, то для кримінальної справи характерним є те, що обов'язок доказування покладається лише на одну сторону - сторону обвинувачення, а саме на суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання. Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов'язок доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, представників.