61. Завдання, принципи, форми та методи державного управління.

Державне управління — це самостійний вид державної діяльності., що нсить підзаконний , виконавчо-розпорядчий характер, органів (посадових осіб) відносно практичної реалізації функцій і задач держави в процесі регулювання економічної, соціально-культурної і адміністративно-політичної сфери. Сутність держ управління полягає в його необхідності, суспільній обумовленості і цільовій спрямованості.

Групи завдань державного управління :

• впорядкування суспільного життя і задоволення публічних інтересів, досягнення економічного благополуччя, підтримка економічних відносин

• залучення до управління політичних структур держави, підтримка політ процесів в державі

• забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечення законності у суспільстві, громадського порядку

• формування правової системи, що здатна реалізувати основні функції держави

Принципи державного управління - основоположні

ідеї, наукові положення данного виду державної діяльності.

1)соціально-політичні (демократизм, участь населення в управліньській діяльності держави, рівність усіх перед законом, законність, гласність та ін.)Ця група принципів розповсюджується на всі сфери управлянської діяльності і ці принципи закріплюються у Конституції і законах.

2. організаційні принципи побудови апарату держ управління (галузевий, функціональний, територіальний). Ці принципи є базою для визначення і розподілу компетенції між органами держ управління, створюючи таким чином єдиний механізм держ управління

3. організаційнв принципи функційонування апарату держ управління (нормативність діяльності, єдиноначальність , колегіальність, розподілення управлінської роботи, відповідальність за прийняті рішення

Форма державного управління — зовнішній прояв конкретних дій, які здійснюють органи державного управління для реалізації поставлених перед ними завдань. Форми державнго управління покликані забезпечити найбільш цілеспрямоване виконання функцій управління і цілей управління.

Органи держ управління і посадові особи в ожному конкретному випадку використовують найбільш притаманну для них форму управлінської діяльності, виходячи з компетенції, призначення і фунцій данного органу. Існують такі форми держ управління:

• видання нормативних актів управління (напрклад, Типовий регламент міської держадміністрації)

• видання індивідуальних актів управління (ці правові акти не є, як правило, джерелами адміністративного права, однак виступають юрид фактами с якими зв'язане виникнення, зміна та припинення правовідносин. Напрклад, Указ Президента про призначення на посаду міністра)

• укладання адміністративних договорів (угода двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб'єктом ви­конавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права й обов'язки сторін)

• Здійснення юридично значущих дій (здійснюються на основі законів і інш НПА і напрвлені на виникненння юридичних наслідків. Це — державнв реєстрація, видання офіціальних документів, ліцензування, складання адмін протоколу)

• проведення організаційних заходів (направлені на забезпечення діяльності держ органу як суб'єкта держ управління. Це — проведення нарад, розробка методичних реомендацій і вказівок)

• здійснення матеріально-технічних операцій (діловодство, реєстрація, оформлення, розсилання документів, аналіз інформації, підготовка статистичних данних)

Перші чотири форми відносяться до правових, оскільки ороджують юридичні наслідки. Останні 2 форми відносяться до неправової форми управління.

Адміністративно-правові методи держ управління — це способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу органів державного управління (посадових осіб) на підпорядковані їм об'єкти управління. Методи мають свої особливості:

-реалізуються в процесі держуправління; - виражають керівний вплив суб’єктів управління; - в методах є керівна воля держави; - мають форму і зовнішнє вираження.

В юридичній науці виділяють такі види адміністративно-правових методів, як: переконання, заохочення, примусу; прямого і непрямого впливу; нагляду, регулювання, керівництва та ін.

Переконання — це один із основних адміністративно-правових методів, який проявляється в різних роз'яснювальних, виховних, організаційних заходах для формування волі підвладного. Способами такого методу є навчання, пропаганда, роз'яснення, обмін досвідом та ін.

Адміністративно-правовий примус є одним із видів державно-правового примусу. Він характеризується тими ж ознаками, які характерні для останнього: це правозастосовна діяльність, направлена для охорони правопорядку, реалізується в рамках охоронних правовідносин та ін. Поряд із цим адміністративно-правовий примус має особливості, які притаманні тільки йому:

— регулюється нормами адміністративного права, яке передбачає види, підстави, порядок їх застосування;

— застосовується не тільки до індивідуальних, але й до колективних осіб;

— має багато суб'єктів, які здійснюють адміністративно-юрисдик-ційну діяльність;

— здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування, при відсутності організаційного підпорядкування між сторонами. При уясненні сутності адміністративно-правового примусу слід

Треба мати на увазі, що його необхідно відрізняти від примусу, передбаченого нормами адміністративного права, оскільки останній містить у собі адміністративні, дисциплінарні (наприклад, стосовно державних службовців), матеріальні (наприклад, стосовно військовослужбовців) санкції.

Засоби адміністративно-правового примусу можна класифікувати на види: адміністративного попередження, адміністративного припинення, адміністративного покарання.

Заохочення — це такий спосіб впливу, який через інтереси, свідомість направляє волю людей на здійснення корисних, з точки зору суб'єкту управління, справ. Правовою основою застосування даного методу є Указ Президента "Питання Комісії по державних нагородах України при Президентові України", "Про заснування відзнаки Президента України "Іменна вогнепальна зброя" та ін.

Метод прямого впливу характеризується наступними ознаками:

- прямий вплив на волю;

— директивність, наказовий характер;

- однозначність команди, яка, як правило, не дає виконавцям можливості вибору варіанту поведінки;

— наявність великого адміністративного апарату, контролюючого виконання команди і наділеного повноваженнями застосовувати примусові заходи за невиконання.

Для методу непрямого впливу характерно:

— вплив на волю здійснюється через створення ситуації, яка зацікавлює в необхідній поведінці через інтереси, запити виконавця;

— у виконавця є право вибору відповідного варіанту поведінки;

• нормами права передбачається діючий механізм стимулювання (одержання прибутку, пільги та ін.).