68. Італійська політика німецьких королів та імператорів у х-хі ст.(віка пенюк)

Церковна політика Оттона I знайшла своє логічне завершення в прагненні королівської влади встановити контроль над папством, що стояли на чолі римо-католицької церкви. Підпорядкування папства було тісно пов'язане з планами завоювання Італії та відродження якоїсь подоби імперії Карла Великого. У цьому прагненні Оттона I підтримувало більшість німецьких феодалів, що бачили в італійській політиці королівської влади зручний засіб для свого збагачення за рахунок грабунку багатих італійських земель. Політично роздроблена Італія, не здатна об'єднатися для відсічі завойовникам, переживало період занепаду папство, боротьба різних феодальних клік - все це полегшувало Оттона виконання його планів. У 951 р. він здійснив перший похід в Італію, в результаті якого була захоплена Ломбардія, а Оттон I прийняв титул короля лангобардів. Через 10 років, скориставшись черговим загостренням боротьби між папою і італійськими феодалами, Оттон I здійснює новий похід в Італію, який приніс йому здійснення його честолюбних задумів. У 962 р. папа коронував Оттона I у Римі імператорською короною. Перед цим Оттон I за спеціальним договором визнав претензії папи на світські володіння в Італії, але верховним сеньйором цих володінь проголошувався імператор. Вводилася обов'язкова присяга папи імператорові, що й було виразом підпорядкування папства імперії. Так в 962 р. виникла середньовічна «Римська» імперія на чолі з німецьким королем (з кінця XII ст. Вона стала іменуватися Священною Римською імперією), що претендувала на спадкоємність від імперії Карла Великого і навіть від Західної Римської імперії. Вона включала крім Німеччини Північну і частина Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та Південно-Східної Франції. У першій половині XI ст. до імперії було приєднано Бургундське королівство (Арелат).

Створення німецькими королями нової імперії було реалізацією тих же універсалістських тенденцій, які раніше привели до виникнення Каролінської монархії. Як і імперія Карла Великого, вона була аморфним і в якійсь мірі штучним утворенням, але на відміну від неї нова імперія, постійно видозмінюючись, проіснувала багато століть. На перших порах, в X - початку XI ст., Римська імперія сприяла зміцненню центральної влади в Німеччині, тимчасовому згуртуванню її різних територій. Однак пізніше, з кінця XI ст., Особливо ж у XII-XIII ст., Вона дедалі більше ставала перешкодою на шляху формування централізованих держав і у Франції, і в слов'янських землях, і в Італії. Гальмувала вона в ці сторіччя і централізацію в самій Німеччині. Імператорський титул та пов'язані з ним універсальні претензії вели до розтрати сил німецької держави в італійських завойовницьких походах, мало що давали німецькому народу.

Починаючи з Оттона I імператори більшу частину свого царювання проводили в Італії, налагоджуючи відносини з папами, беручи участь в нескінченних чварах італійських феодалів і марно намагаючись підкорити своїй владі цю багату країну. Майже постійна відсутність короля в Німеччині, природно, було на руку великим німецьким феодалам, сприяло зростанню їх самостійності, посиленню відцентрових сил в країні.