3. Джерела середньовічної історії Західної Європи.(ящак назар)

Джерела раннього середньовіччя (V - IX ст.) Загальна характеристика джерел V - IX ст. Головні джерела по політичній історії: анали, хроники, історії, життя святих, біографії. Історіко-філософська концепція середьовіч-них хронистів (Августин Гиппонський).Загальна характеристика джерел по соціально-економічній історії. Запись звичайного права: варварські правди як історичне джерело; Свлічеська правда, Рипуарська правда; вест-готські та бургунські закони; Алеманська та Баварська правда; германські правди Каролінсь-кої епохи (Саксонська і Тюрінгенська правди); лангобардські закони; англо-саксонські зако-ні. Остготське законодавство (Бревіарій Алариха, Єдикт Теодориха, Єдикт Аталариха). Фор-мулярії. Капітулярії та дипломи меровинських королів. Ранні трактати з сільського госпо-дарства; Рутілій Тавр Палладій.6 Історичні оповідання VI - VII ст. Історики раннього середньовіччя «варварьских» держав. Остготське королівство. Кассіодор; Іордан. Франкська держава. Григорій Турський. Хроніка Фредегара. Англо-саксонські держави. Бєда Вельмошановний. Листи Сідонія Аполлінарія як історичне джерело. 4. Джерела епохи Каролінгів (VIII - IX вв.) Характеристика Каролінського Відродження. Твори Павла Діакона. Світскі біографії як історични джерела; Єйнгард, Теган, «Астроном». Французська аналістика VIII - IX ст. Малі Лоршські анали, Королівські анали, Сен- Бертенські та Фульдскі анали. Джерела періоду розпаду імперії Карла Великого; Теган, Астроном, Нітгард, Гінкмар. Джерела з соціально-економічній історії епохи Каролінгів; сільсько-господарські тра- ктати Вандальберта Прюмського і Валафрида Страбона. Опис маєтків, поліптики (Сен-Жерменський, Прюмський, Реймський, Фульдський). Капітулярії, картулярії та формулярії (Буржські, Турські, Санські, Сен-Галенські, Сен-Бертенські, Баварські, Лоршські, Фульдскі, імператорські). 5. Джерела X - XV вв. Загальна характеристика джерел періоду розвиненого феодалізму. Французькі джерела з політичної історії X-XV ст. Хроніки періоду феодальної розд-рібленості; Рауль Глабер; Гвіберт Ножанський «Діяння Бога через франків»; Ордерік Віталій. Виникнення та розвиток Великих Французьких хронік; Сужерій; Ригор, Гильом Бре- тонський, Гильом з Нанжі, Примат, П’ер д’Оржемом. Французські хроніки XIV ст.; Хроніка Жана де Венет; Нормандська хроніка; Хроніка перщих чотирьох Валуа; хроніка Фруассара. Джерела з соціально-економічного розвитку Франції у XII-XV ст.; цехові устави; Бо-мануар «Кутюми Бовези». 6. Англійські джерела IX-XV ст.7 Джерела з соціально-економічної історії Англії; Книга Страшного Суду; Сотені згор- тки; протоколи маноріальних курій, сільськогосподарські трактати; архів Пастенов. Джерела з політичної історії Англії; Англо-Саксонська хроніка; Вільям Малімсберій-ський, Роджер з Ховдена; Сен-Албанські хроніки; Лондонські хроніки XV ст

4. Iсторіографія середньовічної історії Західної Європи хх ст.(віктор гуменний)

Період 20 століття був одним з найактивніших у розвитку історичної науки. Медієвістика часто була галуззю яка однією з перших привносила нові віяння у методику вивчення історії. Саме тому розумінн цих складних процесів дозволить нам зрозуміти як середні віки досліджували і сприймали різні історики.

Поч. 20 століття характеризувався позитивізмом як домінуючим напрямком у історіописанні. Хоча поступово і назрівала його криза, вона яскраво проявилась лише після І Світової війни яка вцілому привела до переоцінки ролі історика та історії як такої. Традиція «неоромантичних» героїчних історій поволі відходила в минуле. У 20-тті роки з»являється цілий ряд синтетичних праць які зачіпали середні віки такі як «Еволюція людства», «Народи і цивілізації» та ін. Генезисом феодалізму у цей час займають А. Допш та А. Піренн які пропонують свої оригінальні концепції його виникнення та розвитку. Цікавою стала праця Макса Вебера який досліджував генезис капіталізму і при цьому зачіпав проблеми середньовічного суспільства.

Найвагоміші зміни сталися у Франції де почала діяти т.зв. «Школа Анналів» (за назвою їх періодичного видання «Аннали» (1929), «Аннали соціальної та економічної історії» (Annales d'histoire, économique et sociale)(1939-41), «Аннали соціальної історії» (Annales. Economies, sociétés, civilizations) (1941-45), неперіодичні «Збірники соціальної історії»; «Анали. Економіка. Суспільство» (1945-94); з 1994 «Аннали. Історія, соціальні науки»). Прихильники школи «Анналів» наполягали на заміні класичної «історії-оповідання» «історією-проблемою». Це була така спроба відтворити «тотальну» історію, тобто історію, що описує всі існуючі в суспільстві зв'язки та проблеми. Феномен школи „Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практично відразу після своєї появи. Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст. не написано так багато, як про цю школу. „Аннали” викликають і захоплення, і неприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають у світовій історіографії і до нашого часу.

Одним із перших від пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХ ст. Жюль Мішлє Головним його твором стала 17-ти томна «Історія Франції» (Париж, 1833-1867), та праця «Відьма. Жінка» у якій він аналізував суди над відьмами у період середньовіччя та раннього нового часу вона була просякнута ідеями романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, а народу Франції, людини як соціальної істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. він поставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їх інтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активно залучати до своїх досліджень елементи географічного, кліматичного, демографічного аналізу. Ідеї, висловлені Ж. Мішлє, підхопили представники інших наук в тогочасній Франції.

Саме на цій хвилі критики позитивістів, захопленням ідеями міждисциплінарного синтезу та потреби його практичної реалізації виникає у Франції група дослідників навколо журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, засновниками якого були французькі історики Марк Блок та Люсьєн Февр Марк Блок народився 6 липня 1886 р. в Ліоні. В Еколь Нормаль М. Блок познайомився з сінологом Марселем Гране і елліністом Луї Герне, які захоплювалися деякими ідеями Е. Дюркгайма. Вони надовго стали для Марка Блока інтелектуальними співбесідниками. М. Блок і Л. Февр обоє жили в гуртожитку для молодих вчених, в т. з. Фонді Тьєра, який був для них своєрідним інтелектуальним горнилом. В 1908 р. М. Блок отримав право викладання - agregation. З 1912 до 1914 рр. викладав історію і географію в ліцеях Монпельє і Амьєна. В 1913 р. з'явилася його перша монографія „Іль-де-Франс: країна навколо Парижу”.

У 1919 році разом із Л. Февром на запрошення К. Пфістера він почав викладати історію середніх віків на факультеті словесності університету Страсбурга, там же він став завідувачем кафедри середніх віків у 1927 р. В період свого перебування в Страсбурзі М. Блок написав значну частину своїх наукових праць: в 1920 р. він опублікував свою докторську дисертацію „Королі і серви: глава з історії Капетингів”. В 1924 р. вийшли „Королі-чудотворці”, в 1927 р. „Характерні риси французької аграрної історії”.

Атмосфера Страсбурзького університету виявилася сприятливою для різних наукових інновацій. Справа в тому, що у всіх найбільших французьких академічних центрах провідні посади на кафедрах продовжували обіймати представники позитивістської школи, тому М. Блок і Л. Февр та інші молоді науковці, які притримувалися непозитивістських поглядів, не мали шансів та можливостей продовжити там свою наукову кар'єру. Страсбург же - столиця французького Ельзасу, щойно поверненого після 47-річного німецького правління, був практично tabula rasa для французьких академічних кіл. Сюди була запрошена команда молодих вчених, в числі яких опинилися і М. Блок з Л. Февром, завданням яких було реорганізувати колишній німецький університет на нових засадах, цей проект щедро фінансувався державою. Друзі проводили домашні „інтелектуальні бесіди”: їх об'єднували не лише спільні погляди на реформування гуманітарних наук, але й політичні: це було коло лівих антиклерикалів. Ця молода команда реорганізувала факультет словесності, поділивши його на Інститути, кожен із своїм видавництвом та бібліотекою. М. блок був директором Інституту середніх віків, Л. Февр - директором Інституту нової історії. Разом вони створили Центр економічної історії і навіть організували захист дипломних робіт за новою спеціальністю „економічна історія”.

Засновники „Анналів” запозичили від французької соціологічної школи теорію проблемного аналізу і синтезу, пристосувавши її до історичного типу досліджень, а також ідею про створення міждисциплінарної соціальної науки. Разом з тим слідом за А. Берром в якості інтегруючої дисципліни вони обрали історію. М. Блок та Л. Февр написали цілий ряд статей та монографій, в яких виклали свої методологічні погляди, або ж безпосередньо застосували їх в історичному дослідженні. Нове розуміння історичного факту потребувало докорінного перегляду концепції історичного джерела. Не заперечуючи важливості дослідження писемних джерел, Л. Февр закликав за їх відсутності використовувати всі інші дані, залежно від винахідливості історика - географічні, археологічні, лінгвістичні, іконографічні, хімічні та геологічні експертизи тощо. Це твердження відображало одну з найприкметніших рис методології школи „Анналів”, якою була зневага до політичної події на тлі підкресленої уваги до суспільних процесів. Неодноразово підкреслюючи, що в центрі уваги історика повинна стояти людина, вони розуміли її не як політичну особистість, а як фактор, сформований соціальним середовищем.

Після розриву з фактом-подією в центрі уваги реформованої історичної науки опинилися маргінальні в позитивістській історіографії суспільство та економіка. Водночас матеріальний чинник не був визначальним для анналістів, історію суспільства вони уявляли як результат сукупної дії великої кількості економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, ментальних інституцій. Тож для „нової історичної науки” головним об'єктом дослідження було суспільство як цілісна система. Класичним прикладом дослідження історії через призму соціального підходу вважається робота М. Блока „Королі-чудотворці” (1924). М. Блок робить у цьому дослідженні неможливу з точки розу сучасних йому істориків-позитивістів річ: він реставрує механізми народного уявлення про божественний характер королівської влади. За відправний пункт цього дослідження він взяв такий аспект церемонії коронування монархів у Реймському соборі, як процедура зцілення королем хворих золотухою . Віра у божественні джерела влади короля знаходила підтримку в масах завдяки фактам чудесного зцілення, які скоріше за все були наслідками психологічного шоку в пануючій атмосфері містичного ірраціоналізму. Відтак об'єктами дослідження М. Блока стають не королі, а колективні уявлення французів доби середньовіччя, процес їх формування в надрах соціальних груп. Це вимагало від дослідника звернення до етнології та психології, за допомогою яких він вивчав вірування, ритуали, забобони людей середньовіччя.

Заслугою М. Блока і Л. Февра слід вважати впровадження до історичного дослідження запозиченого із соціальної психології поняття „колективної свідомості” та розробку методів вивчення ментальностей - комплексу уявлень про світ, які, діючи на межі свідомого і підсвідомого, формували моделі поведінки людей даної історичної епохи А. Гуревич розцінює праці М. Блока „Королі-чудотворці” та „Феодальне суспільство” і Л. Февра „Проблема безбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” як першу безпосередню практику історичної антропології - нового напрямку історичних досліджень. У 1936 р. редакцію „Анналів” було перенесено зі Страсбурга до Парижу (там вона залишається і до нашого часу) 23 серпня 1939 р. М. Блок за власним бажанням пішов на фронт. В травні-червні 1940 р. він брав участь в північній кампанії, певний час жив в Англії, потім після перемир'я повернувся до сім`ї. В цей період він опублікував другий том праці „Феодальне суспільство” і написав „Дивну поразку”, яка вийшла в світ в 1946 р. 8 березня 1944 р. М. Блок був заарештований гестапо та 16 червня розстріляний разом з 28 арештованими.

Таким чином, М. Блок бачив історію як дослідження соціальних структур, прикладом чого слугують його вже вище згадувані праці, в яких феодальний устрій середньовічної Європи характеризується як певна цілісність, виявляються її специфічні риси, проте не дається подієва канва чи фактологічна конкретизація. Л. Февр в рецензії на другий том праці „Феодальне суспільство” з подивом зазначає, що у всій книзі, де стверджується, що у феодальну епоху „абстрактна ідея влади була слабко відділена від конкретного образу володаря”, немає жодної характеристики особистості якого-небудь сеньйора чи

Перший етап школи „Анналів” можна охарактеризувати як процес поступової еволюції французької історичної науки від ідей позитивізму „методичної” школи до „нової історичної науки”, яка пропонувала перш за все синтез соціальних наук на чолі з історією та істотно розширювала поняття історичного факту і, відповідно, історичного джерела. Історія як наука у Франції подолала кризу ідентичності, у яку її поставила позитивістська філософська думка, спочатку шляхом теоретичних дискусій кінця ХІХ - початку ХХ ст., а потім завдяки практичній реалізації цих постулатів у працях безпосередніх засновників школи „Анналів”.

Французька історична наука вже на чолі зі школою „Анналів” в 40-60 рр. отримала відчутну перевагу як у себе на батьківщині, так і в інших західних країнах. Починається час лідерства „Анналів” у західній історіографії, ідеї школи вивчаються та активно запозичуються іншими істориками, включаються в національні історіографії.Школа „Анналів” свого другого періоду - це вже не маргінальний напрямок, який бореться за визнання з академічними університетськими колами, а сам стає опорою академічної науки, а в 60 рр. - хранителем традиційних академічних цінностей.

Яскравим свідченням блискучої перемоги анналівської традиції слугує активне інституційне утвердження школи „Анналів”, яка починаючи з кінця 40-х рр. користується широкою підтримкою як французького уряду, так і ряду громадських організацій інших країн, що опікуються розвитком наук. Відправною точкою цього процесу, як ми вже зазначали, був 1947 р., коли виникла VІ секція Практичної школи вищих досліджень. В 40-50 рр. секція отримала значну фінансову підтримку американського Фонду Рокфеллера, що дозволило широко реалізувати на практиці ту програму міждисциплінарних досліджень, декларовану ще „Анналами економічної і соціальної історії”. У межах секції існували 4 науково-дослідні центри: економічної та соціальної історії; економіки; соціології; культури, які об'єднували 42 автономні підрозділи, розміщені в багатьох містах Франції та за кордоном. В 1947-56 рр. VІ секцію очолював Л. Февр . Активну фінансову підтримку робіт молодих істориків на основі нових методик здійснював французький Національний центр наукових досліджень. Утворений за ініціативи Народного фронту ще у 1939 р., центр отримав змогу розпочати свою роботу лише після завершення Другої світової війни. Вже в 1949 р. в межах VІ секції засновано перший автономний науково-дослідний інститут історичного профілю - Центр історичних досліджень. Він мав на меті дослідження загальної історії Західної Європи, долучаючи до цього порівняння її з історією середземноморських країн чи країн Центральної Європи. Першим керівником центру став Фернан Бродель.

Своєрідним маніфестом другого етапу школи „Анналів” стала праця саме Ф. Броделя „Середземномор'я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Ця книга, за словами самого автора, стала проривом до „геоісторії”, що відзначається синхроністю трьох основних ритмів - часу географічного, часу соціального, часу індивідуального. Ідею про тривимірність історичного процесу в часі дослідник виклав у вступі до першого видання своєї книги. Структуру праці підпорядковано розкриттю цієї ідеї: „Середземномор'я” складається з трьох автономних есеїв, сукупність яких відкривала перед читачами три великі площини, обмежені хронологічними рамками другої половини ХVІ ст.: 1) „історію начебто непорушну, історію людини у стосунках з середовищем, що її оточує”; 2) „повільно рухому історію, історію соціальну”; 3) „історію у вимірі не людини (тобто суспільства), а індивіда”. Перша історія є глибинною й репрезентує собою майже незмінний вплив середовища на людину; друга, що ніби лежить пластом над першою, повільно змінюється під впливом економічного прогресу; третя - „здійснюється і гине миттєво”. У своєму складному поєднанні всі часові ритми історичного процесу творять „історію живу і по суті історію єдину”, „глобальну”.

Думки Броделя були визначальними у вивченні історі у той час, у тому числі й вивченні історії середніх віків. Діалог людини із землею та оточуючим довкіллям є вічним, зберігаючи свою суть при незначних поверхових змінах. Тому Ф. Бродель заохочував до синтезу географії та історії у вивченні суспільства: географи мали, на його погляд, присвячувати більше уваги часові, а історики - середовищу, в якому функціонує суспільство. В 1958 р. Ф. Бродель опублікував в „Анналах” свою програмну статтю „Історія та соціальні науки: довга часова тривалість”, в якій він сформулював знамените, центральне поняття своєї концепції - „час довгої тривалості” (). Згідно поглядів історика „час довгої тривалості” - це час, який володіє людством. Під історією в цьому часі він розумів „майже статичну” або „повільно пульсуючу” історію, „макроісторію”. Значно динамічнішою була „соціальна історія”, яка могла оновлюватися декілька разів за один цикл „довгої тривалості”. Найменш цінною для дослідника, за переконанням Ф. Броделя, була „коротка історія” - події та дії індивідів.

Серйозну і багато в чому вдалу спробу створення „глобальної історії” в масштабі Лангедоку здійснив інший учень Ф. Броделя Еммануель Лє Руа Ладюрі. В його докторській дисертації „Селяни Лангедоку” (1966) на основі ґрунтовного дослідження архівних матеріалів були реконструйовані статистичні серії, що описували картину виробництва всіх основних видів сільськогосподарської продукції, руху земельної власності, еволюції цін та доходів, демографічні зміни і становище селянства протягом 300 років.

1965 р. в межах Центру історичних досліджень утворено Центр середньовічної археології, керівником якого став Жан-Марі Песе (J.-M. Pesez). Формування дослідницького колективу Центру відбулося завдяки дослідженням Ф. Броделем покинутих і залишених сіл за участі археологів польського Інституту історії матеріальної культури. Вже в 60-х рр. розпочався проект серії монографій «Великі цивілізації», окремі частини якого писали учні Фернана Броделя. Наприклад, у 1964 р. з'явилася книга Жака Ле Гоффа, присвячена цивілізації середньовічного Заходу V - ХІV ст. У центрі уваги дослідника описали простір і час у сприйнятті та житті людей середньовіччя, їхнє матеріальне життя, соціальна система, колективна психологія. Однак головним об'єктом свого дослідження Ж. Ле Гофф вважав просторово-часові структури, які «утворюють кадр будь-якого суспільства і будь-якої культури».

В 1965 р. з Сорбони пішов Е. Лябрусс. В 1969 р. через суперечки із співробітниками «Анналів» покидає свою посаду головний редактор Фернан Бордель, залишаючись лише номінальним членом нового колективного керівництва журналу. Редакцію часопису очолив «тріумвірат» представників нової наукової генерації: медієвіст Ж. Ле Гофф, модерніст Е. Ле Руа Ладюрі та спеціаліст з історії новітнього часу М. Ферро. Однак, попри безперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням - постмодернізмом, - наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.

Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографії вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії цивілізації в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльність незмінно супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося на прикладі його праці “Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр.” (Париж, 1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилі всезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, коли лідер соціал-демократів Франсуа Міттеран визнав по телебаченню, що він читає її. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр. “відкрила” для себе свої історичні корені - традиційне село. За змістом “Монтайю” є дослідженим історії ізольованої громади в добу середньовіччя, виконаним у кращих зразках двох історичних технік - культурної антропології та тотальної історії.

Захоплення вивченням умов історичного розвитку в «часі довгої тривалості», що стало логічним наслідком еволюції аграрної історії засновників “Анналів” та абсолютизації географічних методів, спонукало Е. Лє Руа Ладюрі до написання класичного зразка так званої “мертвої історії” - “Історії клімату з 1000 р.” (Париж, 1967). У ній за допомогою величезної кількості матеріалів про клімат та демографічні процеси, він показав, як впливала зміна географічного середовища в “часі довгої тривалості” на “соціальний час” людства.

Гучний резонанс у 60-70-ті рр. мали новаторські дослідження Філіппа Арьєса, який обрав у якості об'єктів для вивчення такі нетрадиційні явища, як, наприклад, проблему смерті в індивідуальні та колективній свідомості. Акт фізичної смерті він розглядав як компонент картини світу, що існує в даний відтинок часу у свідомості даного суспільства. Через це, вважав він, оцінка смерті сучасниками дозволяє з'ясувати ставлення суспільства до життєвих цінностей, а через призму останнього - пізнати характер цивілізації. В опублікованих у 1975 та 1977 рр. монографіях «Нарис смерті на Заході» та «Людина перед обличчям смерті» Ф. Арьєс реконструює зв'язок, що існував між ставленням до смерті, домінуючим у даному суспільстві на певному етапі його розвитку, та самосвідомістю особистості, типовою для даного суспільства. З ХІІ ст. сприймання смерті поступово індивідуалізується, і людина через смерть починає відчувати унікальність своєї особистості. До таких висновків Ф. Арьєс схиляється, досліджуючи походження колективних уявлень про страшний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу. Еволюція сприйняття смерті призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовища виносять далеко за межі поселень, оточують мурами. Саме в цей час з'являється міф про третю частину потойбічного світу - чистилище, що засвідчує намагання суспільства перебороти страх смерті й уникнути покарання за гріхи через можливість досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення.

На дослідженні ментальності на Заході в добу середньовіччя спеціалізувався Ж. Лє Гофф, який розпочав свою наукову кар'єру, вивчаючи світогляд інтелектуалів середньовіччя. Згодом він зосередився на історії ментальності «мовчазної більшості», рядових мас середньовічного суспільства. Справжнім героєм його творів стає «щоденна людина». Ж. Лє Гофф звертає особливу увагу на традиції, забобони, звички, вірування, механізми поширення чуток та уявлень, масове світосприйняття, ціннісні орієнтири та забобони мас. Він спростував традиційне уявлення про можливість вивчення ментальності лише суспільних еліт, про які збереглося чимало письмових свідчень, вважав, що історик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючи методи етнології. Одна з найбільш відомих праць Ж. Лє Гоффа, де втілено його теоретичні погляди, вже давно класична книга «Інше середньовіччя: Час, праця і культура Заходу» (1997р.) Книга перекладена російською мовою: Ле Гофф Ж. «Другое средневековье: Время, труд культура Запада. - Екатеринбург, 2002». Тут автор вводить поняття «довгого середньовіччя», розширивши його хронологічні рамки до ІІ - ІІІ ст. і закінчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдяки висновкам про спільність ментальних установок людей даної епохи.

Книга складається з 18 есе, об'єднаних у чотири частини. Перша з них називається «Час і праця». Найважливішою інтелектуальною подією історії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає «конфлікт часу церкви і часу купців». Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехід відбувся на початку Відродження.Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культура народна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури кліриків. Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.

Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурної антропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків дослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з покоління в покоління, у тому числі - колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння „нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов'язаних з родовою чи сімейною історією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як «класи», «страти», соціально-професійні групи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.

Медієвістам найбільш відомою є Група історичної антропології середньовічного Заходу, яку засновано в 1978 р. в межах Центру історичних досліджень. Засновником та незмінним керівником групи був Ж. Лє Гофф, який у такий спосіб зумів зосередити своїх прихильників навколо пропонованого ним напрямку історії ментальностей та культурної антропології для акумуляції інтелектуального потенціалу.

Вже наприкінці 70-80-х рр. починається систематична критика „Анналів”, яка лунає як від самих французів, так і від представників зарубіжжя. Опоненти „Анналів” закидали представникам цієї школи занадто тісне зближення з постмодерністськими віяннями і перетворення анналівської історії у «історію в скалках».

Теоретики так званої «мікроісторії» К Гінзбург і К. Поні пропонували описувати конкретних акторів історичного процесу у нещоденних ситуаціях, вважаючи, що відхилення від загальних закономірностей в історії не є винятком, і пропонували відмовитись в історичних дослідженнях від абсолютизації методів, притаманних точним наукам. Історія замість того, щоб вишукувати повторювані закономірності та тривалі в часі мертві структури, мусять зосередитися на особливому духові минулого, який можна осягнути за допомогою політичного аналізу й більшої уваги історика до особистості

Певною мірою справедливість критики на свою адресу розуміли і самі анналісти. Вони визнали необхідність докорінного перегляду деяких методологічних постулатів засновників школи, що було свідченням глибокої кризи її концептуальних засад. У методологічному плані школа „Анналів”, яка не змогла створити синтетичного бачення історії суспільства, що органічно поєднало б загальне та індивідуальне, мусила втратити головні позиції в історіографії Франції. У 1989 р. редактори номера «Анналів» ( А. Бюргьєр, Е. Лє Руа Ладюрі., М.ФерроБ. Лєпті, Ж. Лє Гофф, Л. Валензі), що був спеціально присвячений переосмисленню методологічних віх „нової історичної науки”, констатували, що жодна дисципліна вже не може претендувати на інтелектуальну чи інституційну гегемонію серед соціальних наук.

У наш час школа продовжує свою діяльність. Група історичної антропології середньовічного Заходу (Groupe d’anthropologie historique de l’Occident médiéval - GAHOM). Незмінним керівником групи аж до свого самоусунення в 1992 р. був один з найвідоміших французьких істориків Жак Лє Гофф. Нині GAHOM очолює не менш відомий сучасний історик Жан-Клод Шмітт (J.-C. Schmitt). Відносно невеликий колектив (всього 15 осіб) зосереджує в собі славетні імена істориків-медієвістів: окрім вже згадуваного Ж.-К. Шмітта, це Жером Баше (J. Baschet), Ален Буро (A. Boureau), Філіпп Моріс (Philippe Maurice), Шарль де Мірамо (C. de Miramon), Ерік Палаззо (E. Palazzo) та інші.

Постановка проблеми ментальності вимагала нових джерел, особливо зважаючи на специфіку періоду – середніх віків, яке залишило по собі порівняно незначну кількість писемних пам’яток. З метою організації джерельної бази GAHOM впорядковує собі спеціальні бібліотеки та банки даних: з 1978 р. це, наприклад, Exempla (середньовічна література), з 1983 р. середньовічні зображальні джерела, з 2005 р. порівняльна історія німецьких міст кінця середньовіччя. Зокрема, база іконографічних даних нараховує близько 12 тис. слайдів-діапозитивів, доступних для дослідження.

Теперішній директор GAHOM Жан-Клод Шмітт досліджує соціокультурну історію середньовічного Заходу, керуючись методами історичної антропології. Попередні його дослідження були присвячені жестам, віросповіданням, історії та вигадці. Нині вчений зацікавився проблематикою уявлень про час , а також їх соціальними та символічними застосуваннями. Ж.-К. Шмітт викладає курс «Різновиди християнського часу», переймається впорядкуванням фонду мініатюр. Одна з найвідоміших книг Ж.-К. Шмітта, яка принесла йому світову славу, – це «Сенс жесту на середньовічному Заході». Написана на перетині історії, антропології, лінгвістики та етнології. Послуговуючись вторинними – словесними і статичними живописними – репрезентаціями знаково кодифікованих рухів людського тіла, автор намагається дістатися до того, як і ким жести не лише виконувалися, але й були осмислені, оцінені, витлумачені та класифіковані. Ж.-К. Шмітт доходить висновку, що до жестів у середньовіччі ставляться як до таких, які вважалися спроможними реально змінювати людей і речі.

Отже основні тенденції у вивченні Західної Європи в період середньовіччя формувались під впливом школи Анналів через що ми присвятили їй таку значну увагу. Розуміння діяльності цих дослідників дозволяє нам зрозуміти логіку багатьох західних дослідників які випустили свої праці у др.. пол.. 20ст.

Окремо слід говорити про радянську історіографію. Якщо дореволюційна російська історіографія розвивалась під впливом позитивізму, то в радянський час спостерігається домінування марксизму, часто у вульгаризованих формах. Шукаючи усюди початки «класової боротьби» середнім вікам відводилась особлива заідеологізована роль. Праці С. Сказкіна який досліджував Італію, А. Неусихіна та Н. Граціанського який займався генезисом феодалізму, та інших дослідників хоча й містили непогану фактологічну базу, проте за своїм концептуальним характером відображали одноманітну марксистську схему. Е. Удальцов, А. Корсунський вивчав варварські королівства які утворились після падіння Римської імперії, Е. Космінський виступав найбільшим радянським фахівцем з історії середньовічної Англії, М. Барг продовжив цю тематику після його смерті, А. Данілов, М. Смірін вивчали Німеччину, М. Амбрамсон, Л. Котельникова-Італію. Францією займались В. Керов та Я. Серовайський.

Серед видатних радянських медієвістів які почали ламати цю тенденцію і перебували під впливом школи Анналів, варто відзначити Арона Гуревича. Будучи фахівцем з середньовічної Англії та Скандинавії він вперше представив схему розвитку феодалізму як не узгоджувалась з марксизмом. Окрім цього, перебуваючи під впливом школи «Анналів» він починає писати свої праці в антропологічному ключі, зокрема такі твори як «Категории средневековой культуры», «Проблемы средневековой народной культуры», «Индвид и социум на среденевековом Западе» стали класикою історичної науки. З 1989 року за його ініціативи почали видавати журнал «Одіссей: людина в історії». Ще однією дослідницею яка «не вписується» в загальне тло радянської історіографії була А. Ястребицька. Її дослідження які зачіпали питання повсякдення, світогляду та життя середньовічної людини у 70-х роках минулого століття разом з працями Гуревича були немов ковтком свіжого повітря та заслуговують на увагу навіть зараз.

Таким чином світова історіографія у 20 столітті представила нам яскраву картину дослідження європейського середньовіччя. Як було нами показано основні тенденції формувала школа «Анналів» представники якої створять новий напрямок який буде стосуватись не лише медієвістики а й інших областей історичної науки. Специфічні тенденції були і в радянській історіографії, яка попри активне захоплення марксизмом все ж внесла свою лепту у дослідження середньовіччя.