58. Ієрархічна структура Християнської церкви у Західній Європі в період раннього середньовіччя.(емілія шпирка)

В період раннього середньовіччя церква відігравала одну з основних ролей в суспільному житті. Незважаючи на аріанство та несторіанство, що не сприяли консолідації ортодоксальної церкви вже в 9 ст. утворило свою ієрархію. Нижчою ланкою став провінційний клір – парафіяльні священики (кюре) і настоятелі соборів (пробсти). Їхнє утримання було покладене на парафії,які вони обслуговували. Королі і герцоги закладали монастирі – абатства ,очолювані абатами. Їм виділявся окремий лен, таким чином вони мали повне земельне забезпечення. Такого ж забезпечення вимагали єпископи та архієпископи (чого і добивалися в Священній  Римській імперії єпископи Тріру, Кельну, Майнцу, Страсбурга). Прикордонні єпископства окрім значних земельних володінь мали право утримувати своїх міністеріалів та власне військо з лицарів-васалів. Уряд сприяв утворенню церковних ленів. Плюсом було те, що вони не були спадковими, а відповідний сан завжди можна було передати іншій особі (право інвеститури). Сильні правителі (Оттон 1, Генріх 4 і 5) втручалися у роботу церковних соборах, намагаючись постулати церкви поставити собі на службу.

        Князі церкви намагалися не віддавати своїх прав – впорядкування правил поставлення ієрархів від римського папи до абатів, обґрунтування примату духовної влади над світською,власні землеволодіння.

          На чолі ортодоксальної церкви стояв римський папа,який окрім великих землеволодінь (папська область навколо Риму) мав і великий вплив у світському середовищі. Інколи папське військо могло протистояти військам імператорів. У період раннього середньовіччя папи поступово зміцнювали свою владу, наочним прикладом є боротьба за інвеституру у Священній Римській імперії,дії імператора Генріха 4 і папи Григорія 7.

         Отже, в ранньому середньовіччі сформувалася ієрархічна структура ортодоксальної церкви,яка великих змін не зазнала і дотепер. Всі представники володіли чи управляли від чийогось імені великими маєтками,що посилювало їхню роль у суспільстві.

59. Русько-скандинавські стосунки.(антон дяченко)

На сьогоднішній день питання русько-скандинавських стосунків залишається дискусійним. В науці існує декілька точок зору на дану проблему. Прихильники т. зв. «норманської» теорії вважають, що русько-скандинавські стосунки були визначальним фактором для створення держави у східних слов’ян і в якості доказів наводять такі факти, як те, що саме слово «Русь» походить від шведської назви «Ruotsi»; також те, що «Повість минулих літ» включає Русь до заморських варязьких народів, до яких належали шведи та нормани. Ще одним аргументом «норманістів» є те, що більшість імен руських послів у договорах з Візантією скандинавського походження. Започаткував норманську теорію Ф.Мюллер. Її підтримали Байєр та Шльоцер.

Інша точка зору на дану проблему представлена «антинорманістами», які заперечують аргументи своїх опонентів і вважають, що Руська держава була заснована саме слов’янами. Спростовуючи аргументи «норманістів», вони зазначають, що у скандинавів ніколи не було племені, яке би носило назву «Русь», відповідно, зараховувати Русь до варязьких народів безглуздо; щодо скандинавських імен, які фігурують у договорах з Візантією, то існує думка, що нормани були лише послами, представниками київських князів і мали повноваження для укладання угод; також «антинорманісти» у своїх аргументах посилаються на арабського автора Ібн Хурдадібега, який зазначав, що Rus – це плем’я слов’ян. Прихильниками такої версії автохтонного походження руської держави були такі відомі українські наковці, як В.Антонович та М.Грушевський. На сьогоднішній день найвідомішими антинорманістами є українські історики П.Толочко, Б.Рибаков, Греков та інші.

Безумовно, що варяги здійснили певний вплив на формування та розвиток руської держави. Відомо, що руські князі від X і протягом XI ст.. набирали собі військові дружини саме зі скандинавів. Існували навіть цілі військові поселення варязьких найманців. Наприклад, князь Ігор наймав варягів для посилення свого війська у війні з Візантією; Володимир Великий – для боротьби із Ярополком, а Ярослав Мудрий – із братом Святополком. Про останнього згадується в «Егмунтовій сазі», коли князь у 1015 році наймав загін варягів, мав «пожалувати їм дім,…не відмовляти в жодному добрі зі своїх кращих запасів, а також відпускати на кожного воїна по унції срібла; коли ж варягам доведеться сидіти без діла, то їм належить жалувати менше добра».

Крім військового, існував також економічний аспект у русько-скандинавських стосунках. Відомо, що на території Русі проходив знаменитий торговий шлях «із варяг у греки», яким проходили скандинавські купці для реалізації своїх товарів у Русі та Візантії. Вони везли переважно зброю, янтар, прикраси (фібули, намиста і т.д.). З Русі також поступали товари до скандинавських країн. Про це свідчать дані археологічних досліджень, які висвітлюють особливості цих торговельних відносин у IX – XI ст.. Зокрема, серед знахідок – срібники Володимира і Ярослава, шкіряні сумки, деякі види давньоруського озброєння та кінського спорядження, жіночі прикраси (намиста), а також дорогі тканини.

Ще одним свідченням близьких стосунків між Руссю та скандинавськими країнами є династичні зв’язки. Є версія, що чотири дружини Володимира Великого були скандинавського походження. Князь Ярослав Мудрий був одружений з Інгігердою – дочкою шведського короля Олафа; крім того Ярослав видав одну зі своїх дочок за варязького принца і майбутнього короля Гаральда.

Як зазначає дослідник П.Толочко, у відносинах Рузі зі скандинавськими країнами існувала певна паритетність; - «Південна Скандинавія і Русь знаходились приблизно на одному соціальному та історико-культурному рівні розвитку». Тому, відповідно, ніяких значних запозичень Русь не зробила від своїх північних сусідів; і варяги не мали глобального, визначального впливу на Русь. Ця теза також виголошена П.Толочком: «Культура Скандинавії для Русі не була соціально престижною, а тому не могла отримати якогось помітного розвитку. Практично жодна з категорій ремісничих виробів, які були занесені на Русь скандинавами, не стала прикладом для наслідування руських майстрів».

Як підсумок, П.Толочко говорить, що «ані писемні, ані археологічні джерела не дають підстав розглядати варягів як силу, яка здійснювала значний вплив на хід суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку східних слов’ян».

Сучасна наука визнає той факт, що нормани протягом IX – XI ст. відіграли на Русі активну політичну роль.