33. Політика німецьких королів та імператорів стосовно слов’янських племен і держав у х-хі ст.(гуз петро)

34. Боротьба за інвеституру між Генріхом іv і Григорієм vіі.(довгий юра)

Залежність від світської влади знижувала моральний рівень духовенства та церковну дисципліну. Не дотримувалися монастирські статути, вироджувалося чернецтво, на ченців дивилися як на невігласів і нероб. Це підштовхнуло чернецтво до руху за реформу монастирів, підвищення ролі духовенства та звільнення церкви від світської залежності. Цей рух зародився в середині X ст. в абатстві Клюні в Бургунді ї й отримав назву клюнійського. Одним із керівників кліонійського руху був монах Гільдебрант, за участі якого в 1059 р. було прийнято рішення, що папу повинні обирати кардинали без будь-якого втручання світської влади. Оскільки кардиналів міг призначати тільки діючий папа, то імператори втрачали можливість впливати па їхнє рішення. У 1073 р. Гільдебрант став папою і прийняв ім'я Григорія VII. Новий папа почав здійснювати клюнійську програму на практиці. Він заборонив білому духовенству брати шлюб, а єпископам — приймати світську інвеституру. Григорій VII висунув також ідею про те, шо духовенство па чолі з папою стоїть над королями і світською владою.Через це виник конфлікт між Григорієм VII і німецьким імператором Генріхом IV У1076 р. імператор оголосив Григорія VII нсдостойним папського сану. Натомість Григорій VII відлучив Генріха IV від церкви, звільнивши його підданих від при сягн. Так почалася боротьба за інвеституру. Імператор був змушений поступити ся, адже відлучений від церкви монарх не міг правити державою. У січні 1077 р. Генріх IV прибув до замку Каносса, де тоді перебував папа. Імператор три дні стояв під стінами заліку босоніж па снігу, вбраний у лахміття, і благав папу пробачити його. На четвертий день Генріха допустили до папи і він припав йому до ніг із криком: «Святий отче, помилуй мене!» Григорій VII дарував імператорові відпущення гріхів. Але драматизм каносських подій залишився без наслідків: невдовзі Генріх знову повернувся до своєї звички призначати єпископів. У тривалій боротьбі з німецьким імператором Генріхом IV за інвеституру єпископів Григорій VII виявився фактично переможеним. Йому довелося покинути Рим і шукати захисту в Салерно. Там папа й помер у 1085 р. Але Григорій VII до бився головного - зміцнення авторитету папства. Зрега тою. ворогуючі сторони дійшли згоди і 1122 р. уклали у Вормсі договір. Згідно з його положеннями, імператор відмовлявся від права призначати єпископів, їх вільно обирали. Однак за імператором і за папою зберігалося право затверджувати їх на посаді. Інвеститура була поділена на світську і духовну. У Німеччині спочатку імператор вручав новообраному єпископу скіпетр (світська інвеститура), а папа — перстень і посох (духовна інвеститура). В Італії й Бургундії все було навпаки — духовна інвеститура передувала світській.

ІНВЕСТИТУРА (від латин, investio — одягаю) — 1) церемонія введення васала у володіння земельним феодом (світська інвеститура); 2) призначення на церковні посади (духовна інвеститура).

Найвищої могутності папство досягло за понтифікату Інокентія III (1198-1216). Це був один із з найвпливовіших римських пап епохи Середньовіччя. І намагався зміцнити церкву, врегулювати відносини итераторською владою та встановити зверхність над нею. Інокентій III відновив усі папські володіння  Італії. Якщо його попередники називали себе намісниками св. Петра, то Інокентій III проголосив ; «бе «намісником Бога на землі». У 1274 р. за понтифікату Григорія X було прийнятий новий порядок обрання пап конклавом кардиналів. Слово «конклав» у перекладі з латини означає «замкнена кімната». Тепер кардиналам належало проводити засідання в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу. Якшо упродовж трьох днів кардинали не могли обрати аапу, то їм подавали на обід і вечерю лише одну страву, а через п'ять днів — тільки хліб і воду. Такі умови повинні були сприяти прискоренню обрання наші.

На кінець XIII ст. панство, здавалося б, одержало рішучу перемогу. Але конфлікт світської й духовної влади вплинув на політичну і моральну свідомість європейців. Обидві влади, нещадно звинувачуючи одна одну, вносили в думки людей сум'яття, що затьмарювало ореол непогрішності як над панами, так і над імператорами.