31. Внутрішня та зовнішня політика Оттона і до 962 р. (соломія швець)

З роду Людольфингов. Німецький король в 936-973 р. Імператор «Священної Римської імперії» в 962-973 р. Син Генріха 1 Птахолова й Матильды. Ж.: 1) з 928 р. Тегомира, дочка князя гаволян; 2) Эдгита, дочка англосаксонського короля Эдмунда; 3) Аделаїда, дочка короля Бургундії Рудольфа II (розум. 999 р.). Рід. 912 р., розум. 7 травня 973 р. У серпні 936 р. Оттон був обраний королем на всенародному з’їзді в Ахене. Як це звичайно бувало при зміні правителів, країну якийсь час потрясали хвилювання. Чеський князь Болеслав відмовився платити Оттону данина, що чехи давали його батькові, а вислане проти нього військо розбив наголову. Тоді ж спробували відкластися венеды. Восени Оттон виступив проти них і знову обклав даниною. В 937 р. умер герцог Баварський Арнульф. Його син Эбегард прийняв сан герцога, не просячи твердження короля й не даючи присяги; погрози Оттона залишилися без уваги; король пішов на Дунай, скорив Баварію й віддав її Бертольду, братові Арнульфа, герцогові Каринтийскому. У тому ж році підняв повстання франконский герцог Эбергард, якого підтримав старший брат Оттона по батьку Тан-кмар. Він захопив Гересбург і робив відтіля розбійницькі вилазки. Король повинен був виступити проти брата. Жителі відкрили перед ним ворота й впустили в місто. Танкмар шукав порятунку в церкві, але був убитий лицарями Оттона. На початку 939 р. підняв заколот молодший брат Оттона Генріх. Його підтримав герцог Лотарингский Гизельберт. Оттон підійшов до Рейну й уразив заколотників у Биртены. Гизельберт після цього відступив у Лотарингію й замкнувся в Шеврмоне, а Генріх біг у Мерзебург. У ці тривожні дні король виявив таку твердість, начебто йому не загрожувала ні найменша небезпека. І дійсно, незабаром Герман, герцог Швабський, раптово напав на заколотників при Андернах, коли вони бенкетували, не очікуючи нічого поганого. Гизельберт спробував бігти й потонув. Оттон призначив герцогом Лотарингским графа Конрада. Брат короля Генріх ще якийсь час плів інтриги проти Оттона, але, зрештою, примирився з ним й одержав герцогство Баварське. У такий спосіб заколот герцогів скінчився невдачею, і вони повинні були схилитися перед Оттоном, що укрепили й упрочили королівську владу. Оттон виявився саме тим государем, якого вимагала епоха. За свідченням сучасників, він був дуже набожний, щедрий і завжди весел, якщо не мав потреби прибігати до строгості. Він спав дуже мало й постійно говорив у сні, так що можна було думати, що він не спить. Король мав дивно сприйнятливий розум, хоча до смерті своєї першої дружини він був зовсім далекий усякого шкільного утворення, після того займався так прилежно, що міг не тільки читати, але й досконало розуміти всякий письмовий текст. Він говорив по-латинському й по-славянски, але, за винятком рідких випадків, зневажав цими мовами. Він любив бавитися полюванням, любив гарний стіл і прогулювався іноді верхи, дотримуючи, однак, при цьому королівську важливість. Оттон завжди носив національний одяг і ніколи не надягав іноземної. Він мав сильний і наказовий характер, розтрощував непокірливих, але був справедливий і великодушний до зігнутої перед ним. Він добре розумів людей і вмів вибирати серед них обдарованих виконавців своєї волі. Тонкий політик, він твердо йшов до поставленої мети й умів користуватися для досягнення її будь-якою доброю нагодою. По натурі він був государем дуже діяльним і рідко затримувався на одному місці, постійно перебуваючи в роз’їздах. Зміцнивши й умиротворив Німеччину, Оттон із середини 40-х рр. звернувся до зовнішніх справ. В 946 р. він прийшов рятуйте! королеві Людовику IV, що тіснить із усіх боків своїми повсталими васалами. Німці взяли Лан, Реймс й якийсь час осаджували Париж, резиденцію глави заколотників герцога Гуго Великого. В 947 р. король виступив проти датського короля Харальда Синезубого, що, скориставшись смутами, захопив Шлезвигскую марку, і переміг його в Ельби. Оттон відібрав у датчан прикордонні землі, але народний переказ ще більше прославив цю перемогу – збереглася звістка, що Оттон дійшов до північного кінця Ютландії й кинув там у море спис, відзначаючи цим по стародавньому звичаї границі своїх володінь. В 950 р. король звернувся проти богемского герцога, що свергнули за чотирнадцять років до цього васальну залежність. Він також примушений був скоритися, приніс присягу вірності й зобов’язався платити данина. Слідом за тим події в Італії дали Оттону зручний привід вмішатися в них. Стало відомо, що італійський король Берен- гарий II переслідує Аделаїду, удову свого попередника Лотаря, сестру бургундського короля. Оттон оголосив, що має намір прийти до неї рятуйте! тому що завжди був другом і заступником її брата. У вересні він переправився через Альпи й, не зустрівши ніякого опору, опанував всією Ломбардією. Вступивши в Павию, він відправив Аделаїді подарунки й пропозиція вийти за нього заміж. Аделаїда відповістила згодою, приїхала в Павию й обвінчалася з Оттоном. Подія це мало великий вплив на подальші долі Німеччини й Італії. В 952 р. Беренгарий примирився з Оттоном, приїхав у Німеччину й одержав з його рук Італійське королівство. Але, звичайно ж, він не міг бути вірним васалом і тільки чекав випадку для повстання. З іншого боку, старший син Оттона Людольф, герцог Швабський, побачив у новому шлюбі батька серйозну погрозу для себе. Хоча він як і раніше вважався спадкоємцем держави, відносини його з Оттоном робилися усе більше натягнутими. Уже кілька років Людольф перебував у зваді зі своїм дядьком Генріхом, герцогом Баварським. У цій сварці Оттон прийняв сторону брата й почав звертатися із сином холодно й неласкаво. Наслідком всіх цих подій став остаточний розрив між батьком і сином. Наприкінці 952 р. Оттон об’їжджав західні області свого королівства й отут почув, що його син і його зять герцог Лотарингії Конрад будують проти нього підступи. Він поїхав у Майнц. Архієпископ Фрідріх улаштував йому зустріну з Людольфом і Конрадом для того, щоб ті могли виправдатися перед королем. І хоча Людольф і Конрад явно були їх викрито в приписувані їм злочинах, Оттон, що не мав у цей час досить сил і що знав, що перебуває в повній владі змовників, зробив вигляд, що примирився з ними. На початку 953 р. він повернувся в Саксонію й тут, одушевлений, за словами Видукинда, присутністю друзів і власного народу, оголосив ув’язнений у Майнце договір недійсним, тому що він вступив у нього по примусі. Конраду й Людольфу він велів видати для покарання всіх, хто замішаний у змові, і пригрозив, що в противному випадку вони самі будуть уважатися ворогами держави. Для обговорення всіх цих справ Оттон скликав загальні збори народу в селища Фридислар. Це розпорядження стало сигналом до війни. Одержавши наказ з’явитися на суд, Людольф і Конрад узялися до зброї. Архієпископ Фрідріх віддав їм Майнц і виїхав у міцність Брейзах. З’їзд у Фридисларе оголосив Конрада позбавленим герцогського сану. Він був вигнаний з Лотарингії й відступив у Майнц. У липні Оттон виступив проти заколотників. Ворожі йому міста він брав за допомогою зброї, або ті здавалися йому самі. У такий спосіб він дійшов до Майнца, у який уже вступив з військом його син. Отут, за словами Видукинда, почалася війна ще більш сувора, чим внутрішня, і більше страшна, чим будь-яке нещастя: до стін підвезли багато облогових знарядь, але городяни зуміли їх зруйнувати або підпалити. Часті сутички відбувалися перед воротами. Коли облога тривала вже біля шістдесяти днів, баварці, що супроводжували Оттона, покинули табір короля й пішли в Баварію, тому що довідалися, що баварський пфальцграф Арнульф також відклався від Оттона й примкнув до заколотників. Король залишив Майнц і рушив у Баварію. Протягом трьох місяців він спустошував її, однак не зміг взяти Регенсбург. На початку січня 954 р. Оттон повернувся в Саксонію. Незабаром обидві сторони домовилися зустрітися для переговорів у Цинне. Тут архієпископ Майнцкий і Конрад помирилися з Королем і відступилися від Людолъфа. Але Людольф не бажав уступати. Уночі він пішов зі своїми людьми в Регенсбург. Король, випливаючи за сином, осадив по шляху замок Горсадал. Під стінами його відбувся запеклий бій, було багато вбитих по обидва боки, але результат битви залишився неясним. Оттон повів військо далі й підступив до Регенсбургу. Після того як місце для табору було зайнято й оточене зміцненнями, почалася ретельно обміркована облога міста. Баварці не дозволили присунути облогові знаряддя -до стін, і запеклі бої відбувалися в поле перед воротами. Під час однієї з таких сутичок був убитий списом пфальцграф Арнульф. Смерть його зробила велике замішання серед городян, і вони негайно почали переговори про світ. Людольф із союзниками пішов з міста. Оттон пішов за ним слідом і наздогнав в Иллере. Побачивши, що справа його програна, Людольф погодився на мир. І от, коли Оттон полював у Сувелунде, син приїхав до нього, розпростерся перед батьком і із глибоким каяттям попросив прощення. За свідченням Видукинда, жаліслива мова нещасного вивергнула сльози спочатку в короля, а потім у всіх присутніх. Оттон простив сина, і в грудні на з’їзді в Арнштаде відбулося їхнє офіційне примирення. Людольф і Конрад віддали королеві всі свої замки й льони, але зберегли власні маєтки. Їхнього герцогства вже не повернулися їм: Лотарингію Оттон віддав графові Брунону, а Швабию – графові Буркгарду. Останнім вогнищем заколоту залишалася Баварія. Навесні 955 р. Оттон і Генріх осадили Регенсбург. Жителі, позбавлені допомоги й страждали від голоду, відкрили ворота й здалися королеві. Оттон засудив ватажків повстання на вигнання, інших же пощадив і знову поставив управляти Баварією брата Генріха. У червні Оттон повернувся в Саксонію й був зустрінутий там угорськими послами, які відвідали його нібито на підтвердження старої дружби, а в дійсності, як здавалося деяким, бажаючи розвідати про результат внутрішньої війни. Оттон обдарив їх і відпустив з миром. Незабаром до нього прийшла звістка від Генріха, його брата: «Угорці у великому числі ввійшли у твої межі, вони вирішили почати з тобою війну». Почувши це, король, начебто він і не переносив тягот кровопролитної війни, виступив проти ворогів. При цьому він зміг взяти із собою лише деяких саксів, тому що вже відправив одну армію проти слов’ян. Коли табір розташувався в районі Аугсбурга, до короля підійшло військо фран-концев і баварців. Сильні кінноти привів у табір Конрад. З його приходом німці піднеслися духом, тому що Конрад відрізнявся хоробрістю й розважливістю. Вивідачі донесли, що військо угорців розташувалося неподалік. Після цього в таборі оголосили пост, і було наказано, щоб наступного дня всі були готові до бою. На світанку 10 серпня воїни завірили один одного в дотриманні внутрішнього миру, підняли прапори й вийшли з табору. Перші три загони становили баварці, четвертий – франконцы (ними командував Конрад), п’ятий – саксонці (ними командував сам король), шості й сьомий – шваби (ними командував герцог Буркгард), восьмий – чехи. Угорці частиною сил перейшли ріку Лех й одночасно напали на німців із фронту й тилу. З жахливим лементом вони обрушилися на чехів, одних убили, інших взяли в полон й опанували обозом. Подібним же чином вони атакували сьомий і шостий загони, повалили багатьох швабів, а інших примусили втекти. Довідавшись, що бій кипить у нього в тилу, Оттон відправив рятуйте! Конрада з його франкон-цами. Вони перекинули угорців, розсіяли й звернули їх у втечу. Після того як герцог з переможними прапорами повернувся до короля, той підбадьорив своїх воїнів короткою мовою, підняв щит, спис і першим направив коня на ворога, виконуючи обов’язок і воїна, і воєначальника. Сміливіші з ворогів спочатку чинили опір, але потім прийшли в сум’яття й кинулися навтіки. У той же день був захоплений табір. На другий і третій день полчища оставшихся в живих угорців були настільки винищені сусідніми містами, що майже нікому не вдалося врятуватися. Це була найбільша перемога, що назавжди відбила в угорців полювання робити набіги на Німеччину. Але й королеві перемога далася не без крові. Серед багатьох полеглих був герцог Конрад, доблесною смертю искупивший участь у заколоті. Через два місяці після Лехской перемоги Оттон виступив проти вендов, віддаючи вогню й спустошуючи все на своєму шляху. Нарешті, він розкинув табір у ріки Раксы, важкої для переправи через болотисту місцевість. Слов’яни, раптово напавши на німців, оточили їхній табір й осаджували протягом багатьох днів. Коли у війську почався голод і хвороби, Оттон велів зав’язати бій і відволікти вендов. Тим часом граф Геро побудував три мости. Частина воїнів Оттона переправилася по них і раптово напала на слов’ян. Почалася жорстока битва. Слов’яни не витримали й побігли. Князь їх Стойнеф упав у бої. Після цього венды повинні були знову скоритися німцям і платити їм данина. Відновивши всюди мир, Оттон знову повернувся до італійських справ. Як і слід було сподіватися, Беренгарий з першою нагодою відмовився дотримувати колишніх клятв і став переслідувати в Ломбардії прихильників Оттона. В 957 р. Оттон відправив проти нього сина Людольфа. Людольф перейшов Альпи, у двох боях розбив Берен- гария й взяв Павию. Але в розпал своїх перемог у вересні 957 р. він умер від лихоманки. Після цього Беренгарий відновив свою владу на півночі країни. Протягом двох років Оттон не міг відправитися в похід проти нього, відвернений війною з ротарями. Тільки в 960 р., довівши до благополучного кінця війну на сході, він зважився виступити проти Беренгария. Італійці самі дали йому привід вмішатися в їхні справи. Після того як Беренгарий опанував містами колишнього екзархату, папа Іоанн XII відправив до Оттону запрошення почати проти італійського короля війну. Восени 961 р. Оттон з більшим військом перейшов через Альпи долиною Адидже. Беренгарий хотів перепинити йому дорогу, але, покинутий своїм військом, повинен був відступити. Всі міста відчинили перед Оттоном ворота, єпископи й графи виходили йому назустріч і приносили клятву вірності. Різдво Оттон відсвяткував у Павии, а на початку наступного року рушив у Рим. Тут його зустріли з найбільшими почестями, і 2 лютого папа коронував його в соборі святого Петра імператорською короною. Пробувши в Римі 12 днів, Оттон повернувся в Північну Італію продовжувати війну проти Беренгария. Незабаром він довідався, що папа змінив йому й впустив у Рим Адельберта, сина Беренгария. 

+32. Виникнення Священної Римської імперії.(МАЦЮНЯК ТЕТЯНА)

Ідея імперії, єдиної держави, що об'єднує весь цивілізований і християнський світ, що пережила друге народження при Карлі Великому, зберігалася і після краху Франкської імперії Каролінгів.

Ранньосередньовічна концепція імперії передбачала єднання держави і церкви і тісну взаємодію імператора і папи римського, що здійснювали верховну світську і духовну владу.

Після розпаду держави Карла Великого в середині IX століття титул імператора зберігся, проте реальна влада його носія обмежилася лише Італією, за винятком декількох випадків короткочасного об'єднання всіх франкських королівств. Останній римський імператор, Беренгар Фріульський, помер в 924 р. Після його смерті владу над Італією протягом декількох десятиліть оспорювали представники ряду аристократичних родів Північної Італії і Бургундії. Джерелом відродження імперської ідеї в середині X століття стало Східне Франкське королівство, майбутня Німеччина.

За часів правління Генріха I Птахолова (919—936) і, особливо, Оттона I (936—973) Східне Франкське королівство значно зміцнилося. До складу держави увійшла багата Лотарингія,були відбиті набіги угорців (битва на Лехськомуполі 955 р.), почалася активна експансія у бік слов'янських земель і Мекленбурга. Причому завоювання супроводжувалося енергійною місіонерською діяльністю в слов'янських країнах, Угорщині і Данії. Церква перетворилася на головну опору королівської влади в Німеччині. Племінні герцогства, що складали основу територіальної структури Східного Франкського королівства, при Оттоні I були підпорядковані центральній владі.

В 961 р. папа римський Іоанн XII звернувся до Оттона з проханням про захист проти короля Італії Беренгара II і пообіцяв йому імператорську корону. Оттон негайно перейшов Альпи, отримав перемогу над Беренгаром і був визнаний королем  Італії, а потім рушив до Риму. 2 лютого 962 р. Оттон I був помазаний на царство і коронований імператором. Ця дата вважається датою утворення Священної Римської імперії. Хоча сам Оттон Великий, очевидно, не мав наміру засновувати нову імперію і розглядав себе виключно як наступника Карла Великого, фактично перехід імператорської корони до німецьких монархів означав остаточне відособлення Східного Франкського королівства (Німеччини) від Західного Франкського королівства (Франції) і формування нового державного утворення на основі німецьких і північноіталійських територій, що виступало спадкоємцем Римської імперії і претендувало на роль заступника християнської церкви^,