51. Угорська експансія в Центральну і Західну Європу кінця іх-х ст.(тарас мартинюк)

Угорська загроза. У кінці ІХ ст. у Центральній Європі виникла раптово нова політична реалія – Угорщина. Угорська орда, які мігрувала з Алтаю, під натиском печенігів розділилася на три частина. Перша з них відійшла на північ за Урал, де розвивалася без стороннього впливу давши сучасні народності хантів і мансів. Інша частина, притиснена до Волги, потрапила в орбіту Булгару і разом з ним пережила всі перипетії цього регіону давши пізнішу мещеру (маджар), нині практично повністю асимільовану росіянами. Решта, після короткого побуту у причорноморській Лебедії, була переведена вождями Алмошем та Арпадом у кінці ІХ ст. через Карпати, розгромила Велику Моравію та хорватські князівства у Паннонії та на довший час стала „бичем Європи”, подібно до гуннів, з якими традиція поєднувала ранніх угорців. Від часів Арпада (бл.890-907) угорці грабували сусідню Західну Європу. Селян та горожан брали в рабство, від знаті брали викупи. Ці напади були не менш жахливими від нападів вікінгів. З Руссю угорці знаходилися у союзі. Дочка їх вождя Такшоня (952-972) була дружиною Святослава Ігоревича. Угорці здійснили ряд спустошливих нападів і на Візантію, похід на Константинополь (934-959), Фессалію (943-961) та взяли участь у болгарських війнах як союзники Святослава (969-970). У 924 р. угорці спустошили Саксонию, королю не залишалося нічого як ціною трибуту (данини) купити у них дев’ятирічний мир Птахоловом. У 933 р. король Генріх Птахолов відмовився платити данину угорцям. Два сильні угорські війська вторгнулися в Німеччине. Але одне з них, яке проникло до Тюрингії, було розгромлене, а друге військо зустрів сам король біля містечка Ріаде недалеко від Мерзебургу. здобувши блискучу перемогу. Це були перші серйозні поразки угорців в Європі.

Пізніше угорці хотіли скористатися міжусобицею у Німеччині. Їх очолював Арпадович – князь Турпес. 10.08.955 р. в долині р. Леха поблизу Аугсбургу Оттону І вдалося отримати блискучу перемогу над угорцями. Їх вождь зложив голову у цій битві. Із середини ІХ ст. номади-угорці, яких в Європі називами „турками”, змішуючись із слов’янами та переймаючи їх осідлу культуру, поступово також переходили на осілий спосіб життя. Син Такшоня – Гейза (972-997), прийнявши від Візантії хрещення, почав процесс об’єднання угорських племен в одну державу. Цей процесс вдалося завершити тільки його наступнику – Іштвану (Стефану І). Стефан І (997-1038) прийняв у 1001 р. від папи Сильвестра ІІ королівську корону. Так на політичній карті Європи виникло королівство Угорщина.\

52. Арабський халіфат періоду виборних халіфів.(ящак назар)

Після цього мусульман очолили його найближчі послідовники, які мали титул «замісника посланця Аллаха» — «халіфа расулі — л-лах», або просто халіфа. Першим халіфом став тесть Мухаммеда Абу-Бакр (632-634 pp.) У перші місяці свого правління він завершив підкорення Аравії, згодом частини Сирії. Йому вдалося також розгромити візантійську армію в Палестині. Після його смерті халіфом став Омар І (634-644 pp.). Завойовницькі походи при ньому набули небаченого розмаху. За 10 років арабські війська завоювали Сирію і Палестину, Месопотамію і Персію, Єгипет й Лівію. Омар говорив, що «араби схожі на верблюда, який іде за своїм поводирем, а поводир не бачить, куди вести, а я виведу їх на істинний шлях». Цим шляхом стали завойовницькі походи, але у 644 р. Омар був смертельно поранений під час молитви перським рабом. Наступник Омара — Осман (644-656 pp.) продовжив завоювання, підкоривши Грузію та азербайджанську Албанію. Він був першим халіфом, який почав жити пишно й багато. Проти нього виникла опозиція й у 656 р. його вбили. Новим халіфом проголосили двоюрідного брата пророка — Алі (656-661 pp.), який також був одружений з його молодшою дочкою Фатімою. Але правитель Сирії і Палестини Муавійя, який походив зі старовинного меккського роду Омеядів, відмовився присягати новому халіфу, звинувативши його у зв'язках з убивцями Османа. Алі не вдалося збройним шляхом привести його до покори, а згодом він був убитий змовниками. Халіфом став Муавійя І, який був добрим адміністратором і поклав кінець виборності халіфів, закінчивши цей титул своїм родом. Боротьба між Муавійєю та Алі призвела до розколу ісламу на дві групи: сунітів та шиїтів, що існує й зараз. Суніти, крім Корану, визнають священними усні перекази перших послідовників Мухаммеда, так звану суну, яка разом з Кораном становить основу мусульманського права — шаріату. Імам, посада якого має бути виборною, має лише слідкувати за чистотою дотримання традицій. Шиїти ж вважають імамів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінювати суну. Право бути імамами мають лише кровні нащадки Мухаммеда з роду Алі, тобто влада передається за спадковістю. Своїм священним переказом шиїти вважають ахбар, що містить символіко-алегоричне тлумачення тексту Корану, який у готовому вигляді зійшов з неба. Після десятирічної громадянської війни продовжилися зовнішні завоювання. У кінці VII ст. араби захопили Карфаген, на початку VIII ст. завоювали тюркські князівства Середньої Азії, окупували Афганістан, частину Індії. У 711 р. араби переправилися через Гібралтар і вторглися в Іспанію. До 714 р. вони підкорили весь півострів. У 717-718 pp. вони намагалися взяти Константинополь, але безуспішно. Після цього почалося швидке послаблення халіфату Омеядів. З 725 р. розгорнулися повстання та смути. У 747 р. у районі Мерви в Середній Азії спалахнуло повстання на чолі з братами з роду Аббасидів (вони вели своє походження від дяді пророка Ал-Аббаса). У 750 р. вони захопили владу в халіфаті, знищивши майже всіх Омеядів.