35. Форми залежності західноєвропейських селян у vііі-х ст.(наталя циганин)

Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу. У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування —'бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала умови для руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: увільняла їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні. В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя. Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста. Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху. Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули військово-політичного та територіального характеру. Посади намісників стали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися фізичні покарання залежних людей, їхні примуси. Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класичного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цих сеньйоріях було зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалися сеньйорії з незначним доменіальним господарством, де переважали тваринництво й земельна рента продуктами. Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна роль. Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської господарської спадщини. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських племен та реконкістою — відвоюванням Піренейського півострова в арабів.