25. Господарство та общинна організація франків у V-VII ст.(віка дубова)

Общинно-родові відносини у франків за даними “Салічної правди”. Основні земельні угіддя кожного села належали колективу його мешканців – вільних дрібних землеробів, що складали общину. За даними найдавнішого тексту “Салічної правди” общини були дуже різними за розміром поселеннями, що складалися із споріднених сімей. У більшості випадків це були великі (патріархальні) сім’ї, що зазвичай включали близьких родичів трьох поколінь — батька і дорослих синів з їхніми сім’ями, що провадили господарство сумісно. Але з’являлися вже і малі, індивідуальні сім’ї.

Головним осередком господарського життя франків, їхньою індивідуальною власністю, стала садиба і дім. За злочини, скоєні проти франка всередині огорожі цієї садиби, а тим більше в будинку, карали з надзвичайною суворістю. Орні (включно з луками й пасовищами) наділи перебували в хоча й в спадковому користуванні, проте право вільно розпоряджатися ними належало тільки всьому колективу общини. Індивідуально-сімейна власність на землю у франків наприкінці V – у VI ст. лише зароджувалася. Про це свідчить IX розділ “Салічної правди” — “Про алоди”.

Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину одному з членів сім’ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів “Салічної правди” присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки великої й малої рогатої худоби, а також свиней тощо. Посягання на значну частину домашнього майна каралося штрафом у 200 солідів, рівним покаранню за вбивство вільного.

У “Салічній правді”, в титулі “Про переселенців”, частково відображені міграційні процеси. Переселитися на територію общини “чужому” можна було лише за згоди всіх членів общини. Якщо хоча б один із них висловлювався проти, переселенець мав покинути общину. Характерно, що виконавець рішення общинного суду про виселення “чужинця”, мав з’явитися не в будинок переселенця, а на ту ділянку землі, яка була ним оброблена.

Однак, якщо протягом року й одного дня жоден із членів общини не висловився проти поселення “чужинця”, його землеволодіння починало охоронятися законом. У цьому титулі “Салічної правди” по суті санкціонувалося присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки заборонялося висловлювати протест проти переселенця, якщо на це була спеціальна грамота. Протестуючий проти королівського розпорядження засуджувався до штрафу в 200 солідів.

Община “Салічної правди” була в V–VI ст. перехідним етапом від великосімейної “землеробської” общини (де зберігалася колективна власність роду на всю землю, включаючи і орні наділи великих сімей) до сусідської общини – марки, в якій вже панувала індивідуальна власність малих сімей на надільну орну землю при збереженні громадської власності на лісові угіддя, луки, пустки, пасовища тощо.

У “Салічній правді” виразно простежується ще помітне значення для франків родових відносин. Родичі продовжували відігравати велику роль у житті вільного франка. З них складався тісний союз, що включав всіх родичів “до шостого коліна” (третього покоління), всі члени якого в певному порядку були зобов’язані виступати в суді як співприсяжні (складаючи присягу на користь родича). У разі вбивства франка в отриманні і сплаті вергельду брала участь не тільки сім’я убитого або вбивці, але і їх найближчі родичі з боку батька і матері.

Так у статті “Про жменю землі” йдеться про людину, яка вчинила вбивство, але позбавлена засобів, достатніх для сплати вергельду. Вона повинна зібрати в своєму будинку, в чотирьох його кутках, землю і, тримаючи її жменю в руці, вийти на двір садиби, за огорожею якої зібралися її родичі. Далі, повернувшись до них спиною, кидати в них цю землю, а потім в одній сорочці (тобто знявши плащ – звичний одяг франка), без поясу і з колом в руці перескочити через огорожу. І тоді обов’язок сплатити решту відшкодування за убитого покладався на тих, у кого неплатоспроможний убивця кинув жменю землі.

Фактично, людина, що потрапила в скрутне становище, змушена була відмовитися від власного будинку і садиби, передати їх тим, хто міг би заплатити вергельд. Якщо вергельд не було б виплачено, винуватцеві загрожувала смерть – помста родичів убитого. Якщо ж хто відмовлявся від спорідненості (в основному більш заможні родичі), мав переламати “гілки мірою в лікоть” і розкидати їх на всі чотири боки, — це символізувало розрив родових зв’язків. Така особа мала публічно, в судовому засіданні, відмовитися від співприсяжництва, від участі в сплаті і отриманні вергельду, від спадку і від інших відносин з родичами. У разі смерті відмовника його спадок надходив не родичам, а до королівської скарбниці. Так у рамках франкської общини VІ–VІІ ст. завершувалося розкладання родоплемінного устрою та зароджувалися нові відносини.

§ 12. Франкське суспільство за даними “Салічної правди”. Салічна правда вказує на наявність у франків двох соціальнонеоднорідних груп – франкської і галло-римської. Відмінності між ними були не стільки економічними, скільки соціально-правовими. До першої з них входили: антрустіони – королівські дружинники, вільні франки – общинники (наймасовіша категорія), літи – напіввільні особи германського походження (здебільшого полонені з сусідніх германських племен), і раби. Друга група представлена королівськими співтрапезниками – галло-римською знаттю, що перейшла на службу до франкських королів (частково з числа колишніх сенаторів), посесорами – середніми та дрібними землевласниками, трибутаріями – тягловими підданими, зобов’язаними за земельне тримання виконувати повинності, основними платниками податків, колонами і рабами.

§ 13. Поземельні відносини. “Салічна правда” свідчить про достатню міцність у V ст. у франків общинних порядків, про общинну власність на поля, луки, ліси, пустки, про рівні права общинників-селян на громадський земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в “Салічній правді” відсутнє, окрім рухомого майна та присадибної ділянки. Вона лише фіксує трансформацію аллоду (початково цим терміном франки означали будь-яку рухому власність), передбачаючи право передачі земельного наділу в спадок по чоловічій лінії. Наступне поглиблення соціальних відмінностей у франків і було безпосередньо пов’язане з перетворенням аллоду на первинну форму приватної земельної власності – вільновідчужуване, перехідне за спадком, землеволодіння вільних франків.

Едиктом короля Хільперіка (561–584) розділ “Про аллоди” було суттєво доповнено. У разі відсутності сина землю відтепер могли успадковувати дочка, брат або сестра померлого, але не “сусіди”, тобто община. Земля стала об’єктом заповітів, дарувань, а згодом і купівлі-продажу.

Процеси феодалізації у франків отримали могутній імпульс у ході завойовницьких воєн VI–VII ст., коли до рук франкських королів, служилої аристократії, королівських дружинників перейшла значна частина колишніх галло-римських маєтків в Північній Галії. Служила знать, пов’язана до певної міри васальною залежністю від короля, що захопив право розпоряджання завойованою землею, стала крупним власником земель, худоби, рабів, колонів.

Зіткнення общинних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких порядків галло-римлян, співіснування і взаємодія двох різних за характером суспільних устроїв і прискорили створення нових, феодальних відносин. Вже в середині VII ст. в Північній Галії починає складатися вотчина з характерним для неї поділом землі на панську – домен і селянську – манси. Розшарування “рядових вільних” в період завоювання Галії відбувалося і через перетворення общинної верхівки на дрібних вотчинників за рахунок привласнення общинної землі.

Проте на півдні Галії процеси феодалізації в VI—VII ст. не отримали такого бурхливого розвитку, як на півночі. В цей час розміри франкської колонізації тут були незначними, зберігалися обширні маєтки галло-римської знаті, продовжувала широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання крупного церковного землеволодіння.

Прогрес у сільському господарстві, що спостерігався у франків, був наслідком не лише внутрішнього розвитку франкського суспільства, а й результатом запозичення германцями більш досконалих методів ведення сільського господарства, з якими вони зіткнулися на завойованій римській те­риторії.