56. Протиріччя і конфлікти в структурі Християнської церкви періоду раннього середньовіччя.(галя кіпран)

Протиріччя і конфлікти в структурі Християнської церкви періоду раннього середньовіччя

Релігія у середні віки відігравала у житті суспільства далеко більшу роль ніж пізніше, пронизуючи всі сторони життя. Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі Вселенські собори у перші віки його існування. Відповідно, не було й організаційної єдності. Проте, вже тоді, у IV-VII ст. явно визначилися два основні напрями - західний і східний, що відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Після гонінь та переслідувань, які посилилися особливо за часів Діоклетіана, християнство стало визнаною релігією. Потрібно було виробити єдиний символ віри та єдину церковну організацію. Для цього у 325 р. імператор Костянтин зібрав у Нікеї І Вселенський собор. Більшість єпископів сходилося на тій формулі, яка була зрештою прийнята і яка донині залишається символом віри. Але на той час багато прихильників мав александрійський пресвітер Арій (256-336). Він вчив, що єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина хибна, Бог-Син є творінням Бога-Отця і тим самим є нижчим за нього. Більшість солдат імперії та варварських народів схилялися до цих міркувань. Проте, його вчення було осуджено, але аріанами залишалися майже всі германські народи і це породжувало немало проблем в процесі їх спілкування з рештою населення на зайнятих землях.

У ІV ст. після припинення гоніння на християн ідеали мучеництва за віру почали замінятися на ідеали пустельників. Західна церква додала до плеяди перших теологів двох видатних діячів: Євсевія Ієроніма (348-420) та Аврелія Августина (354-430), твір „Про град Божий”. Східна церква прогавила популярність ідей Ієроніма та Августина. Вже тоді на сході та заході почала складатися різна практика богослужінь, що згодом заклало перші відмінності між церквами.

У християнстві склалося історично чотири головні центри (Александрія, Рим, Антіохія та Єрусалим). З падінням Риму як столиці (імператори переїхали у Равенну) піднялося значення і Константинополя. Єпископи цих центрів стали іменуватися патріархами (римський – папою). Шостий центр – Аквілея, єпископ якої також став патріархом, цієї конкуренції не витримала і зійшла до рівня рядового церковного князівства. Імператори прагнули мати центр християнства у своїй столиці, щоби контролювати церкву, тому підтримали константинопольських патріархів. Основна боротьба за верховенство в церкві велася між Александрією та Константинополем. Останній використовував Рим як надійного союзника.

Аріани розділилися на три течії – євномвани, євдоксіани і напіваріани, були ще інші дрібні єресі (аполлінаристів, маркелліян, фотиніан). Тому у 381 р. імператор Феодосій скликав у Константинополі ІІ Вселенський собор, що осудив всі єресі та дещо підправив нікейський символ віри.

Дуже важливими для життя християнства були канонічні правила, прийняті собором. Вони встановили п’ять помісних церков, заборонивши єпископам однієї втручатися у справи іншої, а також надали єпископам (патріархам) Константинополя, як Нового Риму, перше місце за єпископами (папами) римськими. Вже постанови цього собору римська і александрійська церкви не визнавали до половини V ст. У 382-383 рр. у Константинополі знову збиралися собори, які вносили незначні правки у рішення вже прийняті. На ІІІ Вселенському соборі, який зібрався 431 р. у Ефесі, було засуджено вчення Несторія, щовважав Христа не Богом-Сином, а людиною, яка через втілення св. Духа стала мессією. Його страждання і смерть на хресті не мали відношення до Бога. Матір Ісуса також не була Богородицею, бо породила не предвічного Бога, а людину. На ІІІ Вселенському соборі була засуджено і пелагіянство, яке ще довший час залишалося популярним, особливо на заході.

Незабаром у недрах александрійської церкви в процесі боротьби з несторіанами сформувалася нова потужна єресь – монофізити. Тому, у 451 р. в Халкідоні було зібрано IV Вселенський собор. Це був самий представницький собор у складі 630 отців церкви. Собор прийняв політичне рішення про зверхність константинопольської церкви як столиці християнства, через що західна церква досі не визнає його вселенським. Єдина вселенська християнська церква розділилася на ортодоксів, несторіан, монофізитів. Тверді позиції ще зберігали аріани.

Середина V ст. характеризувалася новим спалахом активності поодиноких пустельників, поряд з цим росла кількість монастирів, частина яких ставала центрами розвитку теології і створювала власні бібліотеки та скрипторії для переписування книг. Боротьба між церквами, переміщення варварів, небезпека і нестабільність змушували людей шукати виходу і спасіння у подвижництві, яке єдине не втрачало цінностей. Продовжувалася боротьба з монофізитами та іншими єресями. У 553 р. імператор Юстиніан скликав у Константинополі черговий вселенський собор. Православна церква вважає його V Вселенським собором, католицька (яка не признає Халкідонського собору) – ІV, де повторно були засуджені єресі.

Римські папи, змушені корегувати свої погляди за візантійськими імператорами, уважно спостерігали за боротьбою кафедр Константинополя та Александрії, несторіанство та монофізитство меншою мірою зачепило західну церкву, хоча боротьба з єресями і тут протікала бурхливо. З VI ст. слідом за франками і інші германці почали відмовлятися від аріанства.

Папа Григорій І, прозваний Великим (580-604), розпочав укріплення римської церкви, відмовившись від політики лавурування, характерної для його попередників. Він першим ввів у християнську теологію догмат про чистилище, популярними стали також написані папою доступною мовою „Діалоги про чудеса святих отців”.

Східна церква не сприйняла цього догмату, як і не помітила того, що папа запровадив єдиний латинський обряд на заході, давши початок відділенню церков. На сході поступово запроваджувалася служба св. Іоанна Златоуста, яка сильно відрізнялася від меси Григорія Великого. Крім того східна церква користувалася різними мовами, тоді як Рим, визнаючи канонічними латинь, грецьку мову та гебрайську, користувався виключно першою. Розробляючи можливості компромісу з монофізитами, константинопольські патріархи, признаючи наявність у Христа двох природ, внесли висновок про єдину божественну волю. Це поклало початок нової єресі – монофелітів. Незважаючи на спробу імператорів силою добитися запровадження компромісної версії монофелітів, вона не привела до зближення з монофізитами і внесла тільки напруження у стосунках із західною церквою.

Тому у 680 р. у Константинополі було скликано VI Вселенський (V за католицьким відліком) собор, який тривав мало не два роки. Відкритий монофеліт антіохійський патріарх Макарій був осуджений.

Незабаром Східну церкву поглинуло іконоборство. Його ідеологи доводили, що Господь не може бути ніким зображений і вимагали знсення ікон, статуй та мозаїк, а заодно і монастирів. Імператор Лев ІІІ Ісавр (716-741) підтримав іконоборців, але й спрямував їх енергію проти монастирів, які володіли значними земелями. Патріарх Герман (715-730), побоюючись імператора, зайняв невиразну позицію, але помісний собор 727 р. встав на захист ікон та чернецтва. І тоді імператор у 730 р. едиктом заборонив шанування ікон та змістив патріарха. Монастирі закривалися, їх землі отримували стратіоти, а чернь громила храми, викидаючи ікони та статуї. Монахи втікали в далекі окраїни або на захід, де ідеї іконоборства не отримали підтримки. Між константинопольською та римською церквами виростала глуха стіна. Іконоборство породило ще одну єресь – павліканство (від апостола Павла), яке намагалося сумістити ідеї маніхейства з іконоборчим православ’ям. Все це сильно віддалило східну і західну церкви.

Коли ж, нарешті, на VII Вселенському соборі у Нікеї (останньому спільному соборі, який визнають обидві церкви) у 787 р. було відновлено шанування ікон, виявилося, що віддаль між обома церквами дуже значна. На заході було інше богослужіння, інша церковна мова, розвинулося вчення про чистилище, доповнене тезами про накоплення благодаті праведниками (що привело згодом до продажу індульгенцій – спеціальних грамот про відпущення гріхів за рахунок цієї благодаті), нікейський символ був доповнений filioque („і від сина”), розвинулося шанування Богоматері та святих подвижників, вчення про целібат навіть для білих кліриків. Крім того константинопольські та інші східні патріархи повністю потрапили під владу імператора, тоді як папи в особі франкських королів отримали надійних захисників, а, діставши землі Равенського екзархату і утворивши власний лен навколо Риму, - можливість для проведення власної незалежної політики. Хоча в цілому церква скрізь потребувала підтримки і захисту держави. Видимість єдності церков ще зберігалася, хоча західна та східна церкви (остання повільно заліковувала рани нанесені іконоборством) йшли своїм шляхом. Крім того папи, відчуваючи захист франкських імператорів, вже мало рахувалися з постановами східних церков та її верхівкою.

Досить значним був конфлікт між константинопольськими патріархами Фотієм та Ігнатієм, а потім і з римським папою Миколаєм І. В ході конфлікту у 869 р. було скликано і вважається римською церквою VIII Вселенським собором. Проте, 879 р. було скликано новий собор Константинополі, де Фотій був визнаний патріархом, рішення собору 869 р. були скасовані, відкинено главенство римського престолу і зміну у символі віри.

Через останнє папські легати покинули собор, а кардинал Марін оголосив, що Рим припиняє зносини з Фотієм. Папа Іоан ІІІ знову відлучив патріарха від церкви. Ще сподіваючись на примирення церков, імператор Лев VI Мудрий (886-911) змусив Фотія покинути патріарший престол.

Варто додати, що загальна релігійність була поверховою, у своїй масі люди зберігали наївну віру в магію, демонологію і пов’язані з цим забобони та ритуали, звертаючись до останніх в хвилини відчаю. В цей період церква ще слабо боролася з подібними проявами пережитків тисячолітнього язичництва.

Остаточний розрив між обома церквами наступив на Константинопольському соборі 1054 р., але поступово церква все більше впливала на суспільну думку, поведінку всіх верств населення. В цей період розрив між церквами здавався тимчасовим непорозумінням і не тільки загал, але й теологи та ієрархи ще були готовими до діалогу.