57. Схизма 1054 р. Її причини та наслідки.(маряна нестерович)

Схизма 1054 р. Її причини та наслідки

Причини

Причини для розколу єдиної християнської церкви на Західну і Східну формувалися протягом всього першого тисячоліття існування християнства. Приводом же став конфлікт першоієрархів двох столиць – Риму і Константинополя.

В кінці ІV ст. Римська імперія розпалася на дві частини: Західну і Східну. На її уламках згодом утворилися дві самостійні держави. Ці події призвели до того, що християнська церква на заході і сході починає розвиватися кожна своїм шляхом. Формування причин схизми, як зазначають дослідники, почалося ще в античний період і спричинене було відмінними історичними умовами в яких знаходились ці держави.

Безпосередня причина розколу полягала в боротьбі римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою. Суттєву роль в загостренні відносин між Римом і Константинополем відігравали політичні фактори – такі як відродження Римської імперії на Заході і боротьба імперії і папства проти Візантії на пд. Італії в першій половині ХІ ст.

Разом з тим, між латинською і грецькою церквами виникли суперечки богословського характеру. Східна церква дотримувалась Нікейсько-Константинопольсткого символу віри, а в Західній Церкві до нього стали добавляти filioque (і від сина), стверджуючи таким чином, що святий дух походить не від одного Бога-Отця, але і від Сина. В кінці VІІІ ст. це доповнення було прийняте у Франкській державі, а на початку ХІ ст. ухвалене папством. Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) і т. п. Були суперечності і щодо територіальної сфери впливу обох церков.

Ще однією причиною було і різне становище церкви у Західній і Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою.

Отже, особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Розкол

Перше розділення викликане релігійно – догматичними розбіжностями, відносять до V століття. Спочатку виникли розбіжності у ставленні до єресі монофізицтва, а згодом до монофеліцтва та іконоборства.

Процес остаточного розколу тривав з середини ІХ до середини ХІ століття. У ІХ ст.. між патріархом Фотієм та папою Миколаєм І спалахнув конфлікт, який розгортався на тлі боротьби за константинопольський престол. Однак невдовзі сталось примирення.

Наступний і вже остаточний розрив стався в середині ХІ ст. Не залагодивши догматичних та церковно – адміністративних суперечок, під час перебування у Візантії римських послів навесні – влітку 1054 року представники Риму і Константинополя розірвали стосунки своїх церков і обмінялись церковними прокляттями – анафемами. Речниками розділення з боку Константинополя був патріарх Михаїл Керуарій, а з римського – папа Лев ІХ.

Наслідки

Розкол 1054 р. поклав початок окремому існуванню двох церков.З цього часу римська церква почала називатися католицькою (від грецької "вселенський, всеохоплюючий"), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними.

Римська церква, звільнившись від опіки візантійських імператорів, повела боротьбу за звільнення від опіки імператорів Священної Римської імперії, яку розпочав папа Григорій VII боротьбою за інвеституру. Цей папа був вихованцем абатства Клюні, ченці якого невдовзі організували цілу конгрегацію. Конгрегація постановила підпорядкувати папі всі національні церкви і поставити церковну владу вище світської. Практика показала, що західна церква, яка пішла шляхом реалізації клюнійської програми, добилася повної незалежності і стала самостійною політичною силою, тоді як східна(візантійська) церква все більше потрапляла в залежність від держави. В наступні періоди це призвело і до своєрідного «переливання» - переходу лідерства в розвитку теології і релігії освіти зі сходу на захід.