11.5. Модернізація вищої технічної освіти в Україні.

Яким же чином на кордоні століть розвиватись краще нашій технічній освіті, якими новими формами і змістом наповнити підготовку в технічних закладах, щоб у новому столітті наші студенти могли сказати: “Ми навчаємося тому, що у найбільшій мірі забезпечить прогрес суспільства, що відкриє йому нові шляхи розвитку”.

Формулюючи завдання, що стоять перед вищою технічною освітою, поділимо їх на соціально-громадські, суспільно-організаційні, наукові і навчально-методичні.

Стосовно першої групи завдань і викладачам і студентам повинна бути притаманна впевненість в тому, що технічна освіта вкрай необхідна нашій країні для її майбутнього, тому, що основа просування розвинених країн втілена у тріаді: “освіта – наука - виробництво” і на цій основі торгівля, фінанси, монетаризм, ринкові сітки тощо. Така освіта створює основу добробуту є гарантом незалежності нації. І хоч сьогодні (і, очевидно, деякий час у майбутньому) стагнація економіки і виробництва не створить умови для розвитку технічної освіти, для використання у повній мірі інженерів, завдання освітян – відстоювати її інтереси, зберігши для обов’язкового піднесення її структуру.

Найважливіше із соціально-громадських завдань – виховання в студенті громадянина з розвиненими духовністю, моральністю, інтернаціоналізмом, культурою, патріотизмом, здоров’ям, всім тим, без чого спеціаліст не може ефективно виконувати свої професійні функції на благо країни і людства. І це не випадково. Стрибок до великих країн світу, здійснений Англією, Німеччиною, Японією, Південною Кореєю, Китаєм відбувся виключно за рахунок промислових і економічних революцій в цих країнах, а духовна основа народів, їх вікові національні традиції послужили надійним фундаментом у цій нелегкій боротьбі.

Розглядаючи організаційно-структурний блок освітянських проблем, відзначимо незадовільний рівень реалізації ступеневої підготовки в технічній освіті. До введення цієї системи інженерна освіта була практично єдиним кваліфікаційним рівнем більшості громадян, що бажали отримати вищу освіту. Це привело до перевиробництва інженерів, втрати престижності цього корпусу спеціалістів, до перекосів, до появи дивних посад – “інженер відділу кадрів”, “інженер відділу соціалістичного змагання”, та й сьогодні часто на радіо і телебаченні звучить недоладне: “інженер-синоптик”. Інженер – це творець нової техніки і технології, його діяльність носить виключно інноваційний характер і випуск справжніх інженерів потребує обмеження, так як це не масова кваліфікація.

Прогресивно ступенева система враховувала це і ввела освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра, маючи на увазі, що із 100% прийнятих на перший курс після чотирирічного навчання в країнах з розвиненою економікою освітою половина йде в “життя”, а ті що залишаються ідуть в пропорції 35% і 15% відповідно в інженери і в магістратуру. Але ми, як це часто буває, добру ідею поставили з ніг на голову, і всіх, хто поступає на перший курс, приймаємо не в бакалаврат, а з самого початку на спеціальність, тобто на п’ять років навчання, тим самим повернулись до давно віджилої ідеї “поголовної інженерації”.

Всі ці труднощі бакалаврсько-інженерної підготовки потрібно перебороти. Необхідно збільшити загальноосвітню складову, випускаючи бакалаврів добре підготовлених з фундаментально-базових дисциплін, здатних у разі необхідності до опанування конкретних знань із спеціальності на сучасному науково-технічному рівні. Назвемо ще одну проблему: проблему переходу від принципу “освіта на все життя” до принципу, “освіта через все життя”. Високий динамізм виробництва, швидке його оновлення, виникнення нових видів трудової діяльності роблять особливо важливими такі якості працюючих, як професійна мобільність, вміння швидко перенавчатися і здобувати нові знання, витримувати психологічне і фізичне навантаження. Комп’ютеризація, що охопила не тільки виробництво, а й усі галузі життя людини, поява новітніх комунікацій вимагає від неї кваліфіковано сприймати і опрацьовувати інформацію і на цій основі приймати самостійні рішення. Ось чому суспільство очікує на появу відповідних структур в наших навчальних закладах для виконання цієї високої соціальної функції. Вирішенню проблеми неперервності освіти допоможе і дистанційна освіта, для якої не існує ні труднощів, ні вікових обмежень. Ця форма навчання отримала всесвітнє визнання і широко використовується у багатьох країнах світу. З її подальшим розвитком пов'язується розв’язання соціальних і економічних проблем:

- підвищення загальноосвітнього рівня населення;

- розширення доступу до найвищих рівнів освіти, включаючи аспірантуру і докторантуру;

- повніше задоволення соціальних і індивідуальних потреб у вищій освіті;

- підвищення кваліфікації і перепідготовка спеціалістів і всієї робочої сили у зв’язку з переходом на нові технології виробництва;

подолання у ряді країн труднощів, викликаних несприятливою соціально-економічною і демографічною ситуацією.

Серед засобів, що забезпечують високий якісний рівень навчання без відриву від виробництва , назвемо:

- комп'ютерні та інформаційні технології;

- супутникові системи зв’язку;

- навчальне (включаючи кабельне) телебачення, відеокасети;

- масова телефонізація, яка дозволяє підключатися до інформаційних систем;

- глобальні та регіональні мережі (Internet тощо).

Інформаційні технології, що використовуються у навчальному процесі дистанційної освіти, можна розділити на три великі категорії: неінтерактивні (друковані, аудіовізуальні носії); комп'ютерне навчання (включаючи найновіші засоби мультимедіа); відеоконференції (розвинуті засоби телекомунікації).

Засоби комп’ютерного навчання і телекомунікації надають якісно нові можливості дистанційному навчанню і дуже швидко розвиваються у вигляді електронних підручників і технології обміну текстової інформації за допомогою електронної пошти. Світ впритул наближається до того, що будь-хто із бажаючих зможе отримати “електронну” освіту у вузі, що знаходиться на протилежній стороні планети і включитися у змагання за перспективну роботу у США, Сінгапурі чи Арабських Еміратах.

Навчально-методичний блок представимо п’ятьма складовими. Перший – технологія передачі знань. На жаль, в нашій системі освіти процвітає так звана репродуктивна методика навчання, сутність якої в одному слові – “повтори”. Тоді як у багатьох країнах давно у практику ввійшла конструктивна чи інноваційна методика, ключем для реалізації якої є слово “зроби”. Ця система особливо цінна саме в технічній освіті, де компонента “знання” виступає рушієм для здійснення компоненти “уміння”, де створення нового є метою технічної освіти, якій підпорядковані всі завдання, етапи, структури навчання. Інноваційна система навчання вимагає перегляду співвідношення між видами занять на користь практичних і лабораторних, підвищення ролі самостійної роботи студентів, відмову від екзаменів, як єдиного вияву оцінки знань, вироблення достовірних критеріїв для оцінки “умінь”, лекції повинні стати лише проблемними.

Другою проблемою є якість дипломування у технічному вузі. Проблема ця стосується не тільки і не стільки інженерного диплома, який повинен носити більш конструктивний, інноваційний, ніж навчальний характер, але і зміст у двох інших – бакалаврської і магістирської випускних робіт, їх відмінності та відповідності випускним роботам трьох різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Наступною є проблема створення умов для слухача з метою отримання ним другої професії, не спорідненої з першою.

Четверта проблема стосується нормалізації навчально-виховного процесу в технічній школі: створення стандартів технічної освіти. І, останнє. Технічна школа завжди робила ставку на добротну матеріальну базу навчального процесу, на сучасні лабораторії, на конкретність і наглядність засобів навчання.

Важливим напрямком реформування системи освіти в Україні є перехід її на 12-13 – річну середню освіту, як це має місце у європейських країнах. На цьому фоні заслуговують на увагу намагання створити канон нового змісту обов’язкової середньої освіти, що орієнтує учнів на формування у них основ сучасної цивілізаційної компетентності. Це нове інтегральне поняття означає весь комплекс знань, умінь, навичок, набутих у школі і поза нею. Мова йде про вісім великих груп компетентності:

- ринкова культура (підприємництво, відповідальність, культура праці у поєднанні з гордістю за її результат);

- правова культура (повага до законів і їх безумовне виконання, повага до свободи і рівності);

- демократична культура (особиста автономія і мобільність, громадянська активність, повага до основних конвенцій, принципів парламентської демократії);

- культура діалога (толерантність, повага до плюралізму, знання іноземних мов та інших культур, уміння цивілізовано відстоювати свою позицію перед опонентами);

- організаційна культура (знання основ праксеології, раціонального адміністрування, повага до свого і чужого часу);

- технологічна культура (навички безпечної і ефективної діяльності у сучасній техносфері, критичне відношення до неї, уміння прогнозувати події і уникати безпечних обставин);

- екологічна культура (знання і використання законів екології, уміння співіснувати з біосферою, зберігати і облагороджувати її);

- культура повсякденного побуту (знання валеології, турбота про своє оточення, міцні навички безконфліктного буття тощо).