10.1. Основні поняття соціології особистості

Для всебічного пізнання людини використовують різні поняття, що розкривають її сутність.

Поняття “людина” – найзагальніше, родове. Воно вказує на біосоціальну природу людини.

Поняття “індивід” характеризує окрему людину, члена якоїсь соціальної групи.

Слово “особистість” в латинській “persona” спочатку означало маску, що надівали актори під час театральної вистави в древньогрецькому театрі. Раб не розглядався як персона, для цього треба було бути вільною людиною. Навіть цей факт свідчить, що уже тоді в поняття “особистість” був включений зовнішній, поверхневий соціальний образ, який приймає людина, коли грає визначені життєві ролі – деяка “маска”.

Звичайно, в сучасному суспільствознавстві існує інше, більш глибинне розуміння цього поняття – ним визначають соціальну суть людини. Одним з найбільш вживаних є тлумачення особистості як сукупності соціальних властивостей людини як продукту соціального розвитку і включення індивіда в систему соціальних відносин через активну діяльність і спілкування.

До соціальних властивостей особистості належать: соціально визначена мета її діяльності, соціальні статуси і ролі, норми і цінності (тобто культура), якими вона користується в процесі своєї діяльності, система знаків, яку вона використовує; сукупність знань, рівень освіти і спеціальної підготовки; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень та ін.

Поняття “індивідуальність” – це те, що різнить одну людину з іншою і як біологічну, і як соціальну істоту. Тобто індивідуальність – це не просто “атомарність” людини, скоріше це характеристика її одиничності і своєрідності.

10.2. Структура особистості

Для того щоб зрозуміти сутність особистості потрібно розглянути її структуру. Оскільки вчені налічують більше 600 соціальних рис, то в структурі особистості їх об’єднують у певну групи, в яких втілюють відповідний потенціал особистості. Слід зазначити, що кожний вчений по своєму тлумачить цю структуру і її елементи.

Своєрідно система особистості розкрита в теорії ролей. Їй багато уваги приділяли американські вчені Р. Лінтон і Д. Мід. Вони виходять з того, що особистість є результат тієї сукупності соціальних ролей, які вона виконує в суспільстві. Ще В. Шекспір писав, що “весь мир – театр, в них женщины, мужчины – все актеры. У них свои есть выходы, уходы, и каждый не одну играет роль” [1,354]. Соціальну роль Р. Лінтон визначав як очікувану поведінку, котра оцінюється із статусом людини. Соціальний статус особистості – це певне місце людини в суспільній ієрархії, яке обумовлене його походженням, професією, віком, статтю, майновим та сімейним станом. Кожна людина має не один соціальний статус. Зокрема, вона може мати одночасно статуси громадянина певної держави, студента, члена сім ї, члена політичної партії і т.п. Статуси розрізняють приписані і набуті. Приписувані статуси людина має від народження. Це стать, раса, національність, місце народження тощо. Набуті статуси – ті що наживаються (освіта, професія, кваліфікація) .

Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, що відображає значущість у суспільстві або соціальній спільності становища, в якому перебуває людина. Престижними можуть бути професії, посади, види діяльності.

Кожний соціальний статус має свій рольовий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Наприклад, статус лікаря – це певні права і обов’язки, переважно закріплені законом. соціальна ж роль лікаря включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, пацієнтами, адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури і т. ін.

Функції, статуси і соціальні ролі утворюють механізм, завдяки якому кожна людина стає клітинкою суспільства чи соціальної спільності, групи, носієм їх матеріальної та духовної культури.

Існує і інша теорія щодо структури особистості. Це так звана теорія рис. Її представники вважають, що особистість характеризують передусім не ролі, а її внутрішні риси. Хоча, слід зазначити, що кожен вчений називає свої властивості особистості і шляхи їх формування, тому існують різні теорії і по структурі особистості. Розглянемо деякі з них.

У своїй теорії структури особистості американський філософ Вільям Джемс виділяє органічний, соціальний і духовні рівні. Рівень органічної структури визначає властивість і тяжіння фізичної (тілесної) частини особистості, соціальний – діяльність суспільно залежної людини, а духовний – ступінь розвитку її етичних та інтелектуальних устремлінь.

• За радянських часів проблема структури особистості найґрунтовніше була розроблена в працях Л. Виготського, С.Рубінштейна, Б.Ананьєва, М.Когана, К.Платонова та ін. Приміром, К. Платонов розкриває структуру особистості за допомогою чотирьох видів особливостей:

• соціально обумовлені особливості – здебільшого моральні якості та спрямованість;

• біологічно обумовлені – темперамент, здібності та потреби;

• досвід – обсяг та якість знань, навичок, умінь та звичок;

• індивідуальні особливості психічних процесів [2, 147].

Крім таких комплексних підходів до структури особистості були і однобічні, які визначальну роль при формуванні якостей індивіда надавали соціальному факторові, не враховуючи психічного чи біологічного.

Наприклад, М. Коган вважає, що особистість визначається не стільки своїм характером, світоглядом і т. п., скільки тим,

– що і як вона знає;

– що і як вона цінує;

– що і як вона творить;

– з ким і як вона спілкується;

– які її художні потреби і як вона їх задовольняє.

Відповідно цим критеріям особистість має і певну структуру, яку складають п‘ять потенціалів.

1. Гносеологічний потенціал особистості. Це обсяг і якість інформації і знань.

2. Аксіологічний потенціал особистості. Він складається із системи оцінок і вартісних орієнтацій людини в різних сферах життя.

3. Творчий потенціал особистості. Це її вміння і навички, здібності до дії в різних сферах життєдіяльності.

4. Комунікативний потенціал особистості. Це форми її спілкування, характер контактів з людьми.

5. Художній потенціал визначається рівнем і змістом її художніх потреб і тим, як вона їх задовольняє.

Слід наголосити, що в структурі особистості серед її властивостей та якостей домінуючу роль відіграють духовна культура і соціальна діяльність.

Духовна культура особистості являє собою сукупність соціальних норм та цінностей (морально-етичних, політичних правових, наукових та ін.), якими індивід володіє і керується в своїй діяльності

Велику роль в структурі особистості, її поведінці відіграють переконання людини. Вони постають як глибоке усвідомлення, внутрішньо-мотивованого прийняття особистістю певних цінностей і установок, згідно з якими вона виконує соціальну діяльність.

Соціальна діяльність – це головний чинник формування особистості. Соціальну діяльність можна визначити як цілеспрямовані дії, активність, що породжується певними потребами і інтересами як самої людини, так і інших людей а також існуючими в суспільстві соціальними нормами.

Щоб зрозуміти особистість, не достатньо з’ясувати тільки її структуру. Необхідно дослідити і те, як ця особистість формується, розвивається, проходить процес соціалізації і виховання. Часто ці явища ототожнюються в буденній свідомості, хоча між ними є суттєві відмінності.