11.4. Стан і проблеми світової та вітчизняної освіти на сучасному етапі.

У сучасній соціології освіти однією з центральних є проблема кризи освіти, що має всесвітній характер. Саме катастрофічні вияви системної кризи демонструють нам об’єктивні свідчення про стан і тенденції у просвіті та письменності. За даними ЮНЕСКО, понад 100 млн. дітей шкільного віку на початку 90-х років не ходили до школи, а кількість неписьменних у світі досягла майже 1 млрд. чол. Останніми роками у розвинутих країнах виникла тенденція до зменшення кількості неписьменних, але в країнах “третього світу” і на початку ХХІ ст. ці показники зростатимуть. Крім того, класична система освіти менш за все здатна забезпечити опанування молоддю всієї множини майбутніх соціальних ролей. Вирішення проблеми безболісної адаптації молоді до реальної дійсності, подолання девіантної поведінки та маргіального існування в оптимальній формі ще не знайдено освітянською галуззю, це по-перше.

По-друге, зростає розрив між освітою та культурою. Традиційна освіта та практика навчання дозволяє, в основному, надбати знання чи норми способу життя, але не цінності духовності та культури, які включаються в освіту у вигляді еклектичних сурогатів (навчальних предметів) і не забезпечують наслідування у духовному зв’язку поколінь.

По-третє, з року в рік зростає відставання освіти від науки. Нарешті, інститут сучасної освіти не зміг подолати проблеми пригнічення людяного у людині, про що свідчить функціональне завдання системи освіти: готувати державних суб’єктів соціальної маніпуляції, а не суб’єктів соціальної дії.

Не позбавлена проблем, труднощів та протиріч система освіти і в Україні, яка також перебуває в кризовому стані. Ця криза була зумовлена не лише глобальними, а й деякими національними факторами, зокрема, крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинених падінням минулої політико-ідеологічної системи; одержавленням та бюрократизацією освітянської системи; викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи; залишковим принципом фінансування освіти і культури; відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи; соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями; зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.

Було б безглуздям не бачити і позитивні сторони системи освіти, що існувала. Саме завдяки їй Україна виробляє найбільші та найпотужніші у світі вантажні літаки; має розвинену аерокосмічну індустрію; суднобудівні верфі; сучасні платформи для буріння на континентальному шельфі; здобутки українських вчених у галузі фундаментальних досліджень викликають інтерес у сучасної європейської та світової науки.

Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі “Україна ХХІ століття: стратегія освіти” (1993 р.), що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання реформи національної освіти на найближче десятиріччя. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці. Автори “Соціології” за редакцією В.М. Пічі виявляють загальні тенденції, що характеризують антикризову діяльність та інновацію в освіті, у тому числі в Україні:

- Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсну реалізацію прав особистості.

- Структурна реформація: демонополізація та роздержавлення монопольних систем освіти.

- Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації, та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.

- Використання найновіших технологій навчання, що мотивують подальше та поглиблене навчання.

- Інтеграція та глобалізація освіти як на національному так і на світовому рівні.

- Створення єдиної системи безперервної освіти.

Водночас слід зазначити, що в сучасній Україні реалізація наведених привідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об’єктивних і суб’єктивних факторів:

- катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи у державі;

- втрачання інтелектуалів та загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу української освіти, спричинене дією епохи “початкового нагромадження капіталу”;

- нерозвиненість соціологічних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

- слабкість альтернативного сектора освіти;

• відсутність у навчальних закладах свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо [4. С. 164-165].

Кроком вперед на шляху вдосконалення, системи вищої освіти в нашій освіти в нашій державі є прийнятий Верховною Радою України 17 січня 2002 року Закон України “Про вищу освіту”. В ньому чітко визначені структурні, управлінські, правові, фінансові, організаційні, міжнародні та інші сторони функціонування і розвитку системи вітчизняної вищої освіти на сучасному етапі. Зокрема, звертає на себе увагу низка важливих інновацій. З-посеред них: акредитація вузів, структура освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів (неповна базова і повна вища освіта, післядипломна освіта; освітньо- кваліфікаційні рівні – молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст і магістр). Вузам надається широка атономія.