§ 38. Ґенітивні речення

До номінативних тісно прилягають так звані ґенітивні (від лат. §єпіііуіі5 — родовий відмінок) речення, які стали виокрем­лювати лише останнім часом.

До них відносяться такі односкладні речення, в яких голов­ний член виражений іменником або займенником у родовому відмінку, що передає не тільки значення наявності, існування предмета, а й вказує на його кількісну ознаку: Воля в нас міцніш од сталі-криці, і коріння наше тільки у землі. Жита! Винограду! І пшениці!.. А на морі — вірні кораблі (П. Т.); В очах ні крику, ні скорботи. Таким ходив, мабуть, і в бій (А. М.); Ні меду, ні ласки, ні пристані тихої {А. М.).

Цей тип односкладних речень досліджений ще недостатньо. Однак, безсумнівно, що вони найближчі до номінативних. Ґені-тив у них, очевидно, має суб'єктивне значення. Як видно з при­кладів, серед цих речень можна виокремити стверджувальні й заперечні.

Ґенітивні речення здебільшого використовують у розмов­ному (діалогічному й монологічному), емоційно забарвленому мовленні (пор: Грошей — кіт наплакав; Фахівців — раз, два й нема; То-то сміху! Народу!).

§ 39. Вокативні речення

Тісно прилягають до номінативних також вокативні (від лат. уокаііуш — кличний відмінок) речення, які ще називають речен-нями-звертаннями. Вони властиві переважно уснорозмовному, зокрема діалогічному, мовленню і свій вияв здебільшого знахо­дять у формі кличного відмінка іменників. Пор.: Лукашу, гов! А де ти? {Я. У.), Миколко, Миколко!.. (А. Т.). Ці речення-звертан-ня нерозчленовано виражають думку, почуття, волевиявлення і завдяки різному інтонаційному оформленню можуть передавати заклик, застереження, спонукання, докір, обурення тощо.

За семантичною ознакою можна розрізнити кілька різно­видів вокативних речень: 1) речення, які містять звернення до адресата мовлення, щоб привернути його увагу: — Іва-а! — Я туті — кричить Іван (М. К.); Чіпко! Чіпко! — Чіпка лежить на полу, мовчить (П. М.); 2) речення, що виражають емоційні ре­акції мовців: Кумочко, кумо!.. Не могла говорити (М. К.);

104

Сину! —Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув (М. С); 3) речення з виразним спонуканням, застере­женням, забороною тощо: Поглянула: Тарасе! {А. М.); Тату! — перебиває його Пріська (М. С).

За структурою вокативне речення збігається зі звичайним непоширеним звертанням, проте між ними є істотна відмінність: вокативне речення завжди має більшу семантичну напов­неність, бо виражає якусь думку (почуття), якою супроводжує звертання до особи.

Список рекомендованої літератури

Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. — К., 1993. — С. 94—100.

Вихованець І. Р., Городенська К. Г, Грищенко А. П. Граматика україн­ської мови. — К., 1982. — С. 172—180.

Горяний В. Д. Синтаксис односкладних речень. — К., 1984.

Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — К., 1984. — С. 211—214.

Русская грамматика. — М., 1982. — Т. 2. — С. 348—371.

Слинько 1.1., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної україн­ської мови: Проблемні питання. — К., 1994. — С. 182—285.

Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І. К. Білоді-да. — К., 1972. — С. 232—262.

Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва — К 1994. —С. 69—81.

Украинская грамматика. — К., 1986. — С. 292—298.

С7ЮВА-РЕЧЕННЯ. НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ

СЛОВА-РЕЧЕННЯ § 40. Поняття про слова-речення

Особливий тип речень становлять слова-речення — синтак­сичні конструкції з одного слова або з нерозкладного словоспо­лучення, що не може поширюватися за допомогою пояснюваль­них слів. Характерною їх ознакою є те, що вони синтаксично, структурно неподільні, нерозкладні Сіх іще називають нерозчле-нованими реченнями). У їх складі не можна виділити окремих членів, тому вони не належать ні до двоскладних, ні до одно­складних.

Слова-речення можуть утворювати комунікативні одиниці (речення) без допомоги інших слів, однак самостійно не вжива­ються. Вони передають реакцію, відгуки мовця на висловлення співрозмовника, його запитання, твердження і, отже, мають значення тільки в контексті, у зв'язному мовленні. Поза контекс­том, ситуацією мовлення вони незрозумілі і втрачають комуні-

105

кативну силу. Слова-речення вживають переважно в діало­гічному мовленні, а в монологічному лише тоді, коли мовець стверджує, заперечує або оцінює сказане ним.

Слова-речення виражають одну з категорій модальності, зокрема ствердження, заперечення, згоду, незгоду, можливість, неможливість, упевненість, невпевненість, різні почуття та во­левиявлення.

У функції слів-речень можуть виступати частки, вигуки, нерозкладні словосполучення (фразеологізми) тощо.