Односкладні речення, головний член яких співвідносний з підметом

§ 36. Поняття про односкладні речення, головний член яких співвідносний з підметом

До односкладних речень, головний член яких співвідносний з підметом, належить невелика група речень, об'єднана загаль­ною назвою номінативні речення, до яких, крім того, дуже близь­кі речення, які останнім часом дістали назву генітивних, що походить від латинської назви родового відмінка (§епіііуиз), яким у цих реченнях виражається головний член.

Спільним для всіх цих речень є те, що головний член у них виражений іменником, зрідка особовим займенником і числів­ником, у зв'язку з чим їх можна було б назвати загальною наз­вою іменні речення.

Далі коротко зупинімося на характеристиці окремих різно­видів цих речень.

§ 37. Номінативні речення

Номінативні речення — це такі односкладні речення, які стверджують наявність, існування якихось предметів, явищ, станів дійсності. Це іменні односкладні речення із загальним

101

значенням буття, існування предмета мовлення чи думки. По­рівняно із двоскладними й односкладними реченнями інших типів вони характеризуються відчутною своєрідністю. Визна­чальною їх особливістю є те, що їм властива фрагментарність і водночас велика інформативність. Вони називають не просто окремі деталі ситуації, а деталі дуже істотні, важливі, розрахо­вані на досвід і уяву слухача або читача, такі, за якими він може уявити загальну картину описуваної ситуації чи події.

Мінімальний склад номінативного речення — один іменник у називному відмінку, який є його головним членом. Таке ре­чення є номінативним непоширеним. Однак воно може й поши­рюватися різними означеннями, зокрема означальними (при-субстантивно-атрибутивними) підрядними реченнями.

Головний член номінативного речення є виразником особ­ливого значення — значення предмета, що є істотною ознакою всієї ситуації. Це й зумовлює його специфічність. Він (головний член) має форму, що збігається з підметом (форму називного відмінка), проте називає не носія ознаки, як у двоскладних ре­ченнях, а ознаку особливого типу. Зважаючи на своєрідність своєї ознакової семантики, головний член номінативного ре­чення не має властивостей присудка. Він не може вживатися зі зв'язкою і виражати модально-часові значення. Відношення названого ним предмета чи явища дійсності мовець передає тільки за допомогою інтонації. Повідомляючи окремі «предмет­ні» деталі ситуації, номінативні речення завжди передбачають реальну модальність і одне зі значень теперішнього часу. Отже, стверджуючи наявність тих чи тих явищ, подій або предметів, номінативні речення не можуть вживатися зі значенням мину­лого або майбутнього часу. Водночас з їх семантики випливає, що вони не можуть бути заперечними, а лише стверджуваль­ними або окличними. Таким чином, номінативним реченням однаковою мірою притаманні такі ознаки, як предикативність і модальність — найважливіші, найнеобхідніші ознаки будь-якого речення. Однак у номінативних реченнях обидві вони виражаються не словесно, а за допомогою розповідної або окличної інтонації.

Як уже зазначалося, головний член номінативного речення виражається формою називного відмінка іменника: Дорога. Ранок. Тиша. Довгий яр, весь білою черемхою залитий (М. Р.). Проте в окремих випадках, у так званих власне називних ре­ченнях, він може бути виражений також особовим займенни­ком і субстантивованим числівником, наприклад: «Ми» (одна з ранніх збірок поезій С. Голованівського), «Троє» (так звалася збірка поезій трьох авторів: Гео Шкурупія, Михайла Семенка і молодого Миколи Бажана).

102

За змістом номінативні речення поділяються на такі групи:

1. описові, констатувальні, або екзистенційні (буттєві, чи ре­ чення буття), що вживаються в описах явищ природи, обста­ новки, зовнішнього і внутрішнього психологічного стану лю­ дей: Дорога вита. Скелі й нетрі. Невірне світло жовтих фар. І от на висоті Ай-Петрі ми опинились — вище хмар (М. Р.); Про­ зорий гай. Тремтячий лист. Осіння світла акварель (М. Тер.); Сині гори, даль камінна. Ріки в тумані. В сяйві мрійному долини І вогні, вогні (В. Сос); Весна, веснаї Яка блакить, який кругом прозор (П. Т.); Птах —ріка — зелена вика —ритми соняшника (П. Т.); Книжки, бібліотеки, театри, лекції... і робота, робота, робота... (О. В.); Малина, м'ята, дим і димарі. Лункої тиші гой­ далки сорочі. І вишняки, чим вище на горі, тим вишеньки дрібніші і солодші (Л. К.); Вночі і ожеледь, і мряка, і сніг, і холод (Т. Ш.); Весела, чудова місцина (П. М.); Поле, поле зелене, а по йому квітки-квітки (С. В.); Вогні й темрява. Дощі й сонце. Сніги й морози. І зойки, і сльози, і радість, і сміх, і обійми рідних людей з чужих невідомих сіл (В. Бабл.); Дорога довга. Чагарі, долини (Л. У.). Описові речення є найпоширенішим різновидом номі­ нативних речень;

2. вказівні, що вказують на особу, певний предмет або групу предметів. В усному мовленні вони зазвичай супроводжують­ ся вказівним жестом, а в писемному — частками ось, он, от. Вони можуть бути як непоширеними, так і поширеними: Ось і школа. Ось і клас. Арифметика якраз (С. О.); Ось і хата Олени Мироненко (М. С); Ось хатина, і люди йдуть до двора. Онде дядько Василь (О. Піде); Ось вулиця, будинок і квартира (М. Р.); А ось... Загорода ось... (А. Т.); От і осінь. Проминуло літо (В. Сос); Ось і дуб той кучерявий (Т. Ш.); От воно, село май­ бутнього (І. Ц.);

3. оклично-номінативні, що містять повідомлення про якусь незвичайну подію: Село! Село! Веселі хати! А на горі стоять палати (Т. Ш.); О придане моє, придане! О кожушина сивень­ ка!.. Спідничина голубенька (А. Т.); — Прапор несуть! — неспо­ дівано залунали в кількох місцях радісні голоси: Прапор!... Пра- пор!(О.Т);

4. власне-номінативні (або власне-називні), до яких належать заголовки, назви газет, журналів, написи на вивісках установ: «Спортивна газета», газета «Літературна Україна», журнал «Українська мова і література в школі», журнал «Мово­ знавство», роман «Тронка», роман «Чотири броди», «Київські оповідання», теплохід «Тарас Шевченко», завод «Арсенал», ста­ діон «Динамо». Щоправда, чимало вчених (О. О. Шахматов, В. В. Виноградов, Л. А. Булаховський та ін.) не вважали такі вислови за самостійний різновид речень. Однак у підручниках

103

для середньої школи і більшості посібників для вищих навчаль­них закладів вони розглядаються як окремий різновид номіна­тивних речень.