§ 22. Другорядні члени речення і принципи їх класифікації

Члени речення, що граматично залежать від головних чле­нів, доповнюючи або пояснюючи їх у тому чи тому відношен­ні, або від речення в цілому, називаються другорядними. Таку назву вони дістали не через те, що мають другорядне значен­ня для висловлення думки загалом, а тому, що їх роль по­лягає здебільшого у поясненні головних членів речення, у зв'яз­ку з чим дехто називав їх пояснювальними, і наявність їх у ре-

61

ченні не завжди є обов'язковою: мінімум речення забезпечу­ється наявністю тільки головних членів у двоскладному реченні чи головного члена — в односкладному, і навпаки, другорядні члени речення не можуть самі собою становити речення, не можуть обходитися без головних членів (підмета і присудка). Якщо ж їх з якихось причин немає в реченні, то вони зазвичай виявляються з контексту чи ситуації мовлення. Другорядними члени речення називаються лише з погляду його структури, а не змісту, бо нерідко саме в них міститься основний зміст. Іноді саме вони (другорядні члени) є носіями основного значення, тобто за наявності тільки підмета й присудка в окремих випад­ках зміст речення виявляється неповним, незавершеним. Так, речення Студенти одержали; Студенти люблять набувають повноти змісту тільки завдяки другорядним членам: Студен­ти одержали (що?) відмінні (які?) оцінки; Студенти люблять (що?) у]юки_ (які?) мови.

В ученні про другорядні члени речення у вітчизняному мово­знавстві визначилося два основних підходи — логіко-граматич-ний і формально-граматичний. Представники логіко-граматич-ного напряму (О. X. Востоков, Ф. І. Буслаєв та ін.) пов'язували виокремлення другорядних членів речення з їхнім значенням, прихильники формально-граматичного напряму {Потебня О. О. Из записок по русской грамматике. — М., 1958. — Т. 1-2. — С. 124; Фортунатов Ф. Ф. Избранньїе трудьі. — М., 1956. — Т. 1. — С. 184; Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. — М., 1956; Шахматов А. А. Синтаксис русского язьїка. — Л., 1941. — С. 238, 279) при визначенні другорядних членів речення виходили з типу синтаксичного зв'язку слів у словосполученні і способу їх вираження. Інші (Овсяиико-Кули-ковскийД. М. Синтаксис русского язьїка. — СПб., 1912) нама­галися поєднати обидва підходи до другорядних членів речен­ня, а деякі мовознавці {Петерсон М. М. Очерк синтаксиса рус­ского язьїка. — М.; Пг., 1923) взагалі відмовилися від виокрем­лення другорядних членів речення.

У сучасних посібниках для шкіл і вищих навчальних закла­дів зберігається традиційний підхід до другорядних членів ре­чення, які розглядаються як логіко-граматичні категорії. Такий погляд на другорядні члени речення усталився у вітчизняній науці протягом ЗО—40 років, хоча деякі відступи від нього спо­стерігаються навіть у першій академічній граматиці української мови («Курс сучасної української літературної мови», 1951).

Залежно від синтаксичної функції другорядні члени речен­ня поділяються на додатки, означення та обставини.

В основу такого поділу покладено насамперед логічні по­няття об'єкта, атрибута й обставини, а не мовні факти. Однак

62

ці логічні категорії знаходять опору в граматичних формах, що виявляються в членах речення, які виражають певні синтаксичні відношення і перебувають між собою у певних синтаксичних зв'язках. Будучи категорією функціональною, члени речення для свого матеріального вираження мають, з одного боку, певні частини мови, точніше, форми цих частин мови. З іншого боку, частини мови в історичному аспекті — це застиглі члени речен­ня, тобто категорії, що виокремилися на основі функціональ­них ознак, у зв'язку з чим між частинами мови і членами речен­ня існують певні співвідношення. Ядро кожного другорядного члена становлять такі члени речення, синтаксична функція яких співвідносна з їх морфологічним вираженням. Так, найтипові-шим способом вираження додатків є прийменниково-відмінкові форми імен, означень — прикметники й інші узгоджувані части­ни мови, а обставин — прислівники. Отже, є способи виражен­ня членів речення типові, що властиві їх синтаксичній і морфо­логічній природі, і нетипові, що не визначаються їх морфологіч­но-синтаксичною природою. Члени речення, спосіб виражен­ня яких відповідає їхній синтаксичній функції, називаються морфологізованими, а члени речення, спосіб вираження яких не відповідає їхній основній синтаксичній функції, — немор-фологізованими. Так, у реченні Тихесенько вітер віє (Т. Ш.) сло­во тихесенько є морфологізована обставина способу дії, бо ви­ражена типовим для обставин способом — прислівником, а в реченні На майдані коло церкви революція іде (П. Т.) слова на майдані, коло церкви — неморфологізовані обставини, бо вони, хоча й відповідають на питання обставин місця де?, виражені нетиповим для них способом — іменниками з прийменниками. Другорядні члени речення, перебуваючи у підрядному зв'яз­ку з головними, доповнюючи, уточнюючи, пояснюючи їх у тому чи тому відношенні, водночас є засобом поширення речення. Саме завдяки їм поширюється його предикативне ядро, а ре­чення з непоширеного перетворюється на поширене, набуваю­чи семантичної й структурної завершеності.