9.6.Література

1. Абрамов В., Пила В. Регіональна економічна політика України// Економіка України, 1993 р. № 8, стор. 21.

2. Агафонов Н.Т.Чистобаев А.И. Экономическое районирование и территориально-производственное комплексообразование – Л.: Наука, 1984.

3. Вакарюк В. Механізми здійснення реформи державної регіональної політики на сучасному етапі політико-економічного розвитку // Проблеми і перспективи національної реґіональної політики – К. Міжнародний центр перспективних досліджень, 2000 – с. 24-26. (2).

4. Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики. – Санкт-Петербург, 1998 г.

5. Дзись Г. Структурная перестройка экономики Украины // Экономика Украины, 1994, №6 с.17.

6. Дзісь Г. Роль регіонів у становленні національної економіки України// Економіка України №10, 1999 р., с.19.

7. Дмитриева О.Г. Региональная экономическая диагностика. – СПб.: СПб ун-т экономики и финансов, 1992.

8. Изард У. Методы регионального анализа: введение в науку о регионах – М.:Прогресс, 1966.

9. Іванух Р. Стратегія розвитку продуктивних сил України // Економіка України, 1992 р., № 6, стор.14.

10. Іванух Р., Крижановський Б. Економічні реформи і розвиток продуктивних сил України // Економіка України, 1994 р. № 3, стор.35.

11. Кравченко В. Аналіз проблем і формулювання цілей державної регіональної політики.// Проблеми і перспективи національної реґіональної політики – К. Міжнародний центр перспективних досліджень, 2000 – с. 21-23.

12. Крисанов Д. Регіональна політика: проблеми та механізми здійснення.// Економіка України №11, 1998 р., с.94.

13. Лукінов І. Концептуальні основи регіональної економічної політики. // Економіка України, 1993 р., № 1, стор.3.

14. Осипов А.К. Экономика региона: механизм комплексного развития – Екатеринбург – 1996.

15. Планирование развития и размещения промышленного производства: модели и системы - К: Наукова думка, 1977.

16. Развитие региона: методический подход – Екатеринбург – 1995.

17. Розміщення продуктивних сил / за ред. А.О.Тівончука - К.:Основи, 1998.

18. Розміщення продуктивних сил України / за ред. Е.П.Качана - К.: Либідь, 1997.

19. Сонько С.П. Регіональні етюди (курс лекцій з регіональної економіки) – Кривий Ріг, 1997 – 92 с.

20. Стеченко Д.М. Управління регіональним розвитком: навч. посіб. – К.: Вища шк.., 2000 р.

21. Філіпченко А. Державне сприяння розвитку депресивних і проблемних реігонів.// Проблеми і перспективи національної реґіональної політики – К. Міжнародний центр перспективних досліджень, 2000 – с. 15-18.

РОЗДІЛ 10. Проблемні питання регіональної економічної політики

Розглядаються головні цілі і задачі регіональної політики. Аналізуються механізми і шляхи впровадження національної регіональної політики. Розглядається сучасний стан, проблеми та чинники регіонального управління. Пропонуються головні постулати регіональної економічної політики.

10.1. Цілі і завдання національної регіональної політики

Метою регіональної політики в Україні має стати піднесення життєвого рівня громадян, через відродження національного багатства та економіки. Це стане можливим лише за умови формування демократичного цивільного суспільства та самодостатніх громад.

Завданням регіональної політики має стати створення прозорих механізмів управління на локальному рівні, які б відповідали завданням демократичних реформ і розвитку конкурентної економіки.

Завданням регіональної політики має стати також виконання вимог європейської інтеграції щодо України. Розробка і здійснення політики держави щодо регіонів має бути невід’ємною складовою виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

• Збереження централізованого способу адміністрування, планування, контролю, розподілу ресурсів.

Цей спосіб видається привабливим тому, що він звичний і досить простий. Він нібито збігається із ситуацією, коли втручання держави виправдано кризовим станом економіки і неспроможністю місцевих влад дати собі раду, розв’язати проблеми перехідної економіки власними силами. У певному розумінні це дійсно так. У Посланні Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради України “Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр.” відверто зазначається, що за роки реформ “...не вдалося сформувати дієздатну систему державного управління ринковими перетвореннями, докорінно змінити стиль, методи та традиції, успадковані від адміністративної системи…”. Сформовані раніше стереотипи управління і дії залишаються головним і єдиним професійним ресурсом управлінців. Як свідчить життя, цей ресурс є явно неадекватним щодо сучасної ситуації, яка вже безповоротно склалася в Україні. Така суперечність в кінці кінців створює небезпечну ілюзію активної діяльності, хоча насправді вона такою не є.

Основний недолік такого способу управління полягає у тому, що процес розробки економічних реформ та ухвалення відповідних рішень за такого підходу відірвано від суб’єктів, які мають їх здійснювати. За такої схеми дуже багато зусиль витрачається на здійснення контролю за виконанням ухвалених рішень. Але яким би жорстким не був контроль щодо реалізації реформ (ефективний у закритих соціальних системах), він не спрацьовує у відкритому суспільстві, ознаки якого вже стають очевидними в нашій країні. Відкрите суспільство дозволяє кожному із суб’єктів політичного процесу - владі, бізнесовим колам, виробникам - мати власну думку і брати безпосередню участь у процесі централізованого реформування економіки, впливати на життя регіону. Учасники політичного процесу у відкритому суспільстві можуть підтримувати або не підтримувати зміни, приховано або відверто саботувати вказівки, директиви центру, або брати участь у проведенні змін, виходячи лише з міркувань власної користі.

Централізована політика щодо регіонів можлива і ефективна лише у випадках екстреного втручання у надзвичайних ситуаціях. В інших випадках вона приносить більше шкоди, ніж користі, і не може забезпечити тривалий розвиток. Центром, суб’єктом конкретного планування на будь-якій території має бути місцева громада, яка сама, а не інша, стороння інстанція, планує власний розвиток.

До того ж централізоване розподілення спричинює розвиток корупції, оскільки дозволяє приховано володіти та розпоряджатися бюджетними ресурсами. Особи (групи, клани, партії), які можуть використовувати свої владні повноваження або впливати на владу в умовах відсутності прозорої політики і стандартних процедур ухвалення політичних рішень, захищають саме цей спосіб адміністрування. Він дозволяє їм спрямовувати фінансові потоки в потрібному для їхніх власних економічних інтересів напрямку, маскуючи це турботою про соціальну підтримку населення.

Політика зміцнення централізованого способу розподілення ресурсів призведе до посилення позиції тих, хто зацікавлений у слабкій економіці, у створенні кризових ситуацій, у збереженні депресивних територій заради того, щоб отримати доступ до найбільш дешевих, з огляду на їхнє нелегальне використання, суспільних ресурсів.

Проблема не в тому, що в Україні існує ситуація некерованості, дефіцит ресурсів, відсутність професіоналізму. Це лише деякі риски соціокультурної ситуації. Проблема у тому, що у місцевих органів влади немає потрібних форм і методів управлінської діяльності в ситуації відкритого полісуб’єктного суспільства. Тепер вже зрозуміло, що в Україні від тоталітарного управління, яке мало місце не так давно, через невизначеність, що існує сьогодні, треба якнайшвидше перейти до цивілізованих форм управління. Однак, яким чином це зробити? Яким шляхом рухатись? Відповіді треба шукати в існуючих у світовій практиці стратегіях державного будівництва.

• Децентралізація, лібералізація, передача якомога більшого числа повноважень суб’єктам самоврядування, владі на місцях.

У запровадженні цього способу управління територіями в Україні може допомогти досвід більшості розвинутих країн світу, країн перехідних економік, міжнародна технічна допомога. Вибираючи такий шлях, Україна має шанс досить швидко стати частиною європейського простору. Її регіони та міста можуть планувати і здійснювати свій розвиток через партнерство з містами і регіонами європейських країн.

Ідея переходу від адміністративного способу управління до демократичного у рамках адміністративної та регіональної реформ сама по собі не викликає сумнівів. Але тут виникає декілька моментів, які потребують уваги та спеціального доопрацювання, щоб не повторити колишніх помилок. По-перше, обов’язково треба врахувати досвід попередніх економічних реформ, щоб остаточно не втратити керованість, як вже було, коли стрімголов поринули у ринок і при цьому зруйнували систему управління. Перехід має бути продуманим та виваженим. Український адміністративний метод управління являє собою певну систему і навіть управлінську культуру. Демократія - це інша культура управління та самоврядування, яка має світовий досвід взагалі та різноманітну палітру специфік у різних державах. Україна такої культури ще не має, вона тільки-но проростає тут як паросток нового життя. Різкий перехід до нового стилю знову може створити дисбаланс у системі управління. Зруйнувати одне - це ще не означає збудувати інше.

Спроби трансплантації чужого досвіду в історично сформовану популяцію країни (метод за прототипом) заводять українські реформи у глухий кут. Навіть якщо уявити, що через деякий час пощастить реалізувати започатковані реформи за визначеним зразком, то ті ж Швеція або Німеччина, на які, скажімо, орієнтувалась Україна, за цей час зроблять ще один крок у власному розвитку. Тобто, Україна буде використовувати форми та методи минулого чужого досвіду.

Іншою загрозою у здійсненні децентралізованої моделі управління можуть бути зловживання та захоплення влади політичними силами, неспроможними здійснювати реальне самоврядування, або такими, які використовують владу лише у власних інтересах. Це може статися, але лише на короткий час і в тих регіонах, де політична свідомість населення ще недостатньо висока.

Головними перешкодами на шляху реалізації переходу до децентралізованої моделі управління регіонами є такі: 1) опір тих, хто зацікавлений у збереженні централізованого розподілення. При цьому утриманські настрої населення, які посилюються через недостатній розвиток малого та середнього бізнесу, може бути використано для дестабілізації ситуації, вони можуть стати причиною зриву реформ; 2) відсутність суб’єктів соціальної діяльності (акторів на арені публічної політики, об’єднаних програмою розвитку регіону, міста, селища), спроможних взяти на себе вирішення визначених завдань і довести їх до логічного завершення. Це, насамперед, не окремі особистості, а колективи, команди, партії, аналітичні центри публічної політики, здатні працювати в умовах невизначеності та за підтримки громад.

• Диференційований підхід до створення умов і регуляторних механізмів для поступової децентралізації через прозорі правила передачі повноважень

Цей підхід передбачає передачу повноважень тим регіонам і в тому разі, коли вони підтверджують (демонструють) достатню готовність прийняти на себе відповідні зобов’язання щодо надання суспільних послуг. Це стосується, по-перше, наявності реального регіонального суб’єкта, що бере на себе відповідальність за реалізацію додаткових повноважень, по-друге, наявності у суб’єкта комплексу ресурсів (управлінських, організаційних, інтелектуальних, кадрових та інших), які потрібні для додаткової роботи, по-третє, прозорих механізмів та схем використання повноважень тощо.

Перешкодами на шляху здійснення такої моделі є також відсутність на сьогоднішній день розробленої прозорої процедури передачі повноважень регіонам. Зазвичай, всю увагу під час обговорення перспектив регіональної політики зосереджують на самому об’єктові: якими насправді мають бути самоврядування та регіональне управління. Сьогодні майже немає розробок, які б пропонували механізми переходу та механізми реалізації. Одним із ефективних методів, які з успіхом використовують передові країни світу, є проектний метод розвитку територій, у якому головний механізм - це програми та проекти розвитку регіону, міста (району, селища), розроблені спільно та безпосередньо регіональними базовими суб’єктами влади, господарювання, бізнесу, науки за участю та за допомогою незалежних експертів і спеціалістів соціокультурного проектування, підтримані громадськістю і центром.