9.3. Пріоритети, соціально-економічні орієнтири та інтереси регіонального розвитку

Пріоритети, орієнтири та інтереси відіграють важливу роль в регіональній політиці. Практика управління регіональним розвитком дає численні приклади встановлення і реалізації пріоритетів соціально-економічного характеру. Стосовно регіону вони дають змогу ранжувати цілі та завдання виробничого та соціального характеру відповідно до його територіальної стратегії комплексного розвитку та виробничо-економічних і ресурсних можливостей.

Визначення пріоритетів – необхідна умова підвищення ефективності суспільного виробництва, наближення його територіально-галузевої структури до структури суспільних потреб, прискорення науково-технічного прогресу, удосконалення суспільно-господарських, міжрегіональних, міжгалузевих, галузевих і внутрішньогалузевих пропорцій. Об’єктивна необхідність пріоритетності зумовлена суперечностями між зростанням потреб і матеріальними можливостями та умовами їх задоволення.

Методологія виявлення і обґрунтування пріоритетів має чітко виражений комплексний характер, оскільки орієнтує на охоплення системоутворюючих потоків матеріальних, енергетичних, фінансових і людських ресурсів, а також прогнозної, програмної, управлінської та соціально-структурної інформації.

Є кілька ознак класифікації пріоритетів. Найбільш загальна з них – належність до певної частини системи “виробництво - споживання”. У сфері матеріального виробництва та в невиробничій сфері можна виділити такі пріоритети залежно від ієрархічного рівня управління: загальноекономічні, галузеві, внутрішньогалузеві, внутрішньовиробничі, територіальні.

І. Загальноекономічні пріоритети. Це пріоритетний розвиток у певний період однієї із сфер господарства країни (матеріального виробництва або невиробничої сфери), одного з його підрозділів (виробництво засобів виробництва або предметів споживання), що випереджає зростання фонду споживання чи фонду нагромадження. До загальноекономічних належить також пріоритети в окремих фазах відтворювального циклу (виробництво, розподіл, обмін і споживання) або міжгалузеві.

І.І. Господарські пріоритети на вищому ієрархічному регіональному рівні сприяють:

1. високій агресивності цілей, засобів їх досягнення і показників ефективності;

2. цільовій орієнтації безпосередньо на кінцеві господарські результати і підвищення матеріального та культурного рівня життя населення;

3. узгодженню пріоритетів розвитку структур нижчих рангів регіонального розвитку;

4. формуванню цілей і завдань пріоритетів на нижчих рівнях регіональної економічної ієрархії, які водночас є чинниками їх ефективного функціонування.

І.2. Галузеві пріоритети виявляються у випереджаючих темпах зростання однієї або кількох галузей. Наприклад, у сучасних умовах пріоритетним є розвиток усіх видів транспорту, оскільки він відіграє важливу роль у розвитку сучасної економіки, забезпеченні матеріального обміну між галузями, задоволенні потреб населення в перевезеннях.

ІІ. Внутрішньогалузеві пріоритети – переважне зростання окремих підгалузей і виробництв у межах певної галузі (наприклад, видобувної або обробної промисловості, рослинництва або тваринництва, житлового або культурно-побутового будівництва). У промисловості випереджаючими темпами розвиваються насамперед базові галузі (паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування, хімічна промисловість). Одночасно удосконалюються їх структура, технічна база, система організації управління виробництвом.

2.1. Внутрішньовиробничі пріоритети пов’язані з прискореним розвитком внутрішньовиробничих об’єднань і підприємств, зокрема науково-технічних підрозділів виробничих об’єднань і підприємств. Як завершальні ланки в системі “наука – виробництво” вони значно впливають на темпи і масштаби реалізації науково-технічних досягнень. Прикладом внутрішньовиробничих пріоритетів є також випереджаючий розвиток допоміжного і обслуговуючого виробництв. До внутрішньовиробничих пріоритетів слід віднести також подолання диспропорцій всередині основного виробництва в деяких галузях.

ІІІ. Територіальні пріоритети пов’язані з випереджаючим соціально-економічним розвитком одних регіонів щодо інших. Установлення територіальних пріоритетів зумовлене різними рівнями соціально-економічного розвитку регіонів країни, що склалися історично, та необхідністю їх зближення. Прискорений комплексний розвиток господарства всіх регіонів з метою зближення рівнів їх соціального і економічного розвитку – одне з важливих завдань сучасного економічного розвитку України.

Важливими передумовами виділення територіальних економічних пріоритетів є природні умови та рівень забезпеченості трудовими ресурсами. Так, концентрація на території будь-якого регіону значних енергетичних ресурсів, різних запасів мінеральної сировини, земельних угідь, придатних для сільськогосподарського виробництва, у поєднанні з більш сприятливою порівняно з іншими регіонами демографічною ситуацією дають підстави для установлення пріоритетного розвитку регіону.

Певні передумови потрібні також для соціальних пріоритетів. Останні встановлюються при досягненні в регіоні певного рівня розвитку продуктивних сил, коли створений економічний потенціал дає змогу ставити завдання щодо розв’язання тих чи інших вузлових проблем підвищення рівня життя населення, забезпечення належних умов життєдіяльності людини.

Важливим методологічним аспектом теорії пріоритетів є правильне визначення цілей і функцій пріоритетного розвитку. Цілі пріоритетного розвитку визначають, виходячи із суперечності між зростанням потреб та можливостями їх задоволення. Цілі пріоритетів – це те, заради чого в кінцевому підсумку встановлюються пріоритети.

Функції пріоритетів – це конкретні завдання, які треба виконати для досягнення поставлених цілей. Є кілька основних функцій пріоритетів: усунення диспропорцій, що склалися, і внесення прогресивних змін в економічні пропорції та структуру господарства; участь у міжнародному поділі праці; забезпечення науково-технічного прогресу і зближення рівнів соціального та економічного розвитку. Всі функції пріоритетів у сучасних умовах є винятково актуальними.

Важливою в методології визначення господарських пріоритетів є проблема вибору показників. Наскільки різноманітні пріоритети, їх властивості, настільки численні їх конкретні показники, які можна поділити на цільові, ресурсні, показники ефективності та власне пріоритетності. Цільовими вважають показники, за допомогою яких можна визначити пріоритети та їх альтернативи. Це обсяги виробництва, якісні параметри продукції і послуг, рівні соціальних стандартів. Кожна альтернатива може мати свої кількісні величини цих показників. Сума обчислених показників по всіх цілях з урахуванням їх пріоритетності становить середній цільовий показник, що дає можливість порівнювати альтернативні варіанти.

Ресурсні показники – це показники витрачання різних видів виробничих ресурсів: основних виробничих і невиробничих фондів, капітальних вкладень, природних і трудових ресурсів.

Відомо, що в кожний певний момент обсяг виробничих ресурсів – завжди величина обмежена, тому підлягає оптимальному розподілу. Ця об’єктивна обставина має своїм природнім наслідком високий рівень вимог до обґрунтування масштабів і якості витрачених ресурсів по кожному варіанту формування та реалізації цільової програми регіонального розвитку. Як завищення розміру ресурсів, так і їх зниження проти справді необхідних рівнів неминуче порушують збалансованість економіки, ускладнюють хід відтворювального процесу, уповільнюють темпи економічного зростання. До таких негативних наслідків призводить також неправильне визначення якості потрібних ресурсів, внаслідок чого погіршуються умови функціонування встановлених пріоритетів, створюються штучні труднощі у забезпеченні необхідними ресурсами. Отже, роль ресурсних показників і в практиці і в теорії є дуже важливою.

Показники ефективності характеризують господарський ефект у розрахунку на одиницю виробничих ресурсів. Як синтез цілей, затрат і результатів виробництва, вони є важливою характеристикою економічного зростання в цілому, пріоритетного розвитку галузей і районів. Ці показники потрібні для визначення і обґрунтування найбільш раціональних шляхів розв’язання соціально-економічних проблем. Правильне їх визначення та аналіз дають змогу запобігти непомірно високим витратам на виробництво споживних вартостей.

Показники пріоритетності характеризують масштаби і динаміку процесу пріоритетного розвитку, а також ступінь пріоритетності. Необхідність у них є особливо гострою при прогнозуванні та плануванні пропорцій розвитку господарства країни, розподілі виробничих ресурсів. Показники пріоритетності можна використати для оцінки якості комплексних територіальних програм та їх проектів. Застосування цих показників сприяє поліпшенню перед планової роботи і планових рішень, орієнтує на раціональне використання виробничих ресурсів та виконання назрілих завдань.

За ринкових умов методологічні засади територіального управління змінюються. На регіональному і міжрегіональному рівнях територіальне управління має вирішувати питання стосовно зацікавленості підприємств і організацій у поєднанні зусиль для формування та розвитку соціально-економічного середовища регіону на підставі дослідження тенденцій та ймовірного розвитку продуктивних сил і виробничих відносин виробляти соціально-економічні орієнтири комплексного збалансованого розвитку і функціонування господарства регіону.

Характерними ознаками зростання значення управління регіональним розвитком в умовах ринку є такі:

• розробка і формування системи соціально-економічних орієнтирів рекомендаційного характеру;

• ядром планового управління соціально-економічними процесами регіону стають регіональні комплексні програми;

• формування соціально-економічних орієнтирів, що ґрунтуються на економічній зацікавленості носіїв регіонального процесу;

• у розробці виробничих програм підприємств, організацій і формуванні ринкових відносин враховуються соціально-економічні інтереси регіону;

• комплексний розвиток регіону ґрунтується на соціально-економічних орієнтирах, що стають основою переходу до системи господарювання з планово регульованими ринковими відносинами;

• науково обґрунтовані соціально-економічні орієнтири дають гарантії, завдяки яким стає неможливим отримання вигоди за рахунок ущемлення соціальних потреб регіону;

• соціально-економічні орієнтири стають основою посилення ролі фінансово-бюджетного управління регіональним розвитком.

Головна функція соціально-економічних орієнтирів – забезпечення суб’єктів управління обґрунтованими критеріями вибору шляхів розв’язання виробничо-технічних, соціально-економічних та екологічних завдань з урахуванням інтересів комплексного розвитку регіону.

Соціально-економічні орієнтири виконують такі функції:

• є науково-рекомендаційними, що дає змогу суб’єктам регіональних ринкових відносин чітко визначитись у прийнятті рішень, уникаючи конфліктних ситуацій;

• дають змогу регіональній системі правильно орієнтуватись у зовнішньому соціально-економічному середовищі та виходячи з цього будувати міжрегіональні економічні зв’язки;

• допомагають оцінити рішення, що приймаються, з урахуванням довгострокових інтересів і можливих наслідків;

• сприяють вибору прийнятих для всіх суб’єктів регіонального процесу відтворення стратегії і тактики комплексного соціально-економічного розвитку;

• дають змогу при розв’язанні поточних і перспективних завдань соціально-економічного розвитку враховувати фінансові, ресурсні та виробничі можливості;

• визначають граничні соціально-економічні, екологічні навантаження і найважливіші вимоги до ресурсозберігаючої та природоохоронної політики;

• дають змогу регулювати зв’язки між виробництвом, розподілом і споживанням, між обміном і споживанням.

Слід розглядати соціально-економічні орієнтири як багато блокову систему, регулювати поєднання інтересів усіх суб’єктів регіонального процесу відтворення, а також міжрівневих зв’язків і залежностей.

Найважливіші блоки соціально-економічних орієнтирів:

• відтворювальні, функціональні, соціально-економічні та економіко-екологічні пропорції;

• регіональні та міжрегіональні проблеми, які належить розв’язувати у передбачуваній перспективі;

• напрям розвитку складових природно-господарського потенціалу регіону;

• параметри соціального розвитку, рівня та якості життя населення;

• соціальні, економічні, інвестиційні, інфраструктури навантаження з боку галузей матеріального виробництва та населення;

• параметри і напрями розвитку та функціонування соціально-економічного середовища життєдіяльності населення і функціонування виробництва;

• економічні важелі регулювання та управління соціально-економічними процесами.

Для того щоб забезпечити переважання інтересів регіону над інтересами окремих підприємств і організацій, треба підкріпити соціально-економічні орієнтири відповідними економічними важелями управління – стимулюючими, організуючими, заборонними та запобіжними.

Перехід до нових методів управління економікою може дати очікувані результати лише тоді, коли враховуватимуться всі інтереси суспільства, в тому числі інтереси підприємств, галузей, областей, міст, районів та інших територіальних одиниць. На різних регіональних рівнях тісно переплітаються економічні, політичні, екологічні та інші інтереси, при чому чим вищий рівень, тим більше суб’єктів вступає у взаємовідносини, тим ширше коло інтересів. Носіями територіальних інтересів є соціальні суб’єкти діяльності, що пов’язані умовами існування з відповідною територією. Територіальні інтереси – це відносини між індивідами і соціальними групами з огляду на забезпечення умов свого існування та розвитку на територіальній одиниці.

Суб’єктами галузевих інтересів є індивіди, соціальні групи, асоціації, тобто соціальні суб’єкти діяльності, що різняться між собою місцем у суспільному виробництві, призначенням виробленого продукту, засобами виробництва і комплексом особливих навичок. Галузеві інтереси виражають відносини між індивідами, соціальними групами з огляду на забезпечення умов конкретного виробництва.

Для повнішого розуміння суті галузевих і територіальних інтересів доцільно розглянути питання про взаємовідносини суб’єктів і провідників інтересів. Виразниками інтересів є особливі соціальні інституції. Поява їх також є результатом поділу праці. Якщо провідниками інтересів мають бути відповідні міністерства, відомства, асоціації, профспілки, деякі інші соціальні інституції, то відстоювати регіональні інтереси повинні передусім місцеві органи управління.

Як галузеві, так і територіальні інтереси можна згрупувати за певними ознаками. Наприклад, за рівнем господарювання у галузевому аспекті розрізняють інтереси суспільства в цілому, окремих галузей і підгалузей. У територіальному аспекті за цією ознакою розрізняють інтереси суспільства в цілому, країни, областей, міст, районів і територіально-виробничих утворень.

Галузеві та територіальні інтереси взаємопов’язані та можуть збігатись повністю, частково або зовсім не збігатись, вступати в суперечності, причому різні за силою і часом дії. Наприклад, інтерес до охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів нині стає одним з корінних інтересів регіону практично будь-якого рівня. Завдання управління інтересами і через них вимагають вивчення всього спектра галузевих і територіальних інтересів, розробки методології і методів їх раціонального поєднання.

У регіонах тісно переплітаються різні інтереси – особисті й колективні, колективні й суспільно-господарські, відомчі й територіальні та інші в різних взаємозв’язках. Процес інтеграції виробництва об’єктивно підвів до того, що нині в управлінні економікою вже неможливо керуватися галузевими підходами.

Отже, пріоритети та соціально-економічні орієнтири відіграють важливу роль в регіональному розвитку та регіональній економічній політиці.