9.2. Принципи і чинники управління регіональним розвитком

Розвиток науки і практики управління регіональним соціально-економічним розвитком потребує дедалі глибшого пізнання його важливих категорій – принципів і чинників.

Суть управління регіональним соціально-економічним розвитком країни виявляється в реалізації його організаційних та методичних принципів.

1. Принцип історизму. Він має універсальне методологічне значення, дає змогу об’єктивно оцінити відносну цілісність, завершеність того чи іншого етапу економічного і соціального розвитку регіонів країни.

2. Принцип єдності регіональної політики суспільства та господарського будівництва. Орієнтує на комплексний підхід до врахування природно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічного та соціального розвитку; передбачає поєднання економічних методів управління та місцевої ініціативи, відповідальність місцевих органів управління за комплексний розвиток відповідних регіонів. В обґрунтуванні рішень соціально-економічного розвитку регіону мають враховуватися економічні, соціальні, екологічні, організаційні та технічні чинники.

3. Принцип комплексності. Відображує об’єктивні процеси суспільного поділу праці та регіональної інтеграції виробництва, орієнтує на забезпечення комплексно-пропорційного розвитку господарства регіонів. Комплексність спрямована на піднесення суспільного виробництва на якісно новий ступінь, посилення соціальної спрямованості його розвитку, забезпечення повної збалансованості виробничих ресурсів з потребами господарського комплексу, істотне підвищення продуктивності праці, задоволення на цій основі потреб виробництва і населення,

4. Принцип природно-господарської збалансованості та оптимальності. Означає дотримання обґрунтованої економічної відповідальності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей господарства країни та розробкою і реалізацією заходів щодо охорони навколишнього середовища, орієнтує на забезпечення найбільш раціонального регіонального розвитку з використанням прогресивних норм і нормативів, диференційованих за районами.

5. Принцип пріоритетності. Сприяє ранжуванню цілей і завдань соціально-економічного розвитку регіону відповідно до просторової стратегії його комплексного розвитку та реальних виробничо-економічних і ресурсних можливостей, орієнтує на дотримання соціальної спрямованості використання рекреаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, а також засобів подальшого розвитку соціальної інфраструктури.

6. Принцип варіантності. Передбачає необхідність вибору шляхів досягнення цілей і розв’язання завдань управління регіональним розвитком, певні зрушення у галузевій і територіальній структурах господарства регіону, використання його переробних та економічних ресурсів. Варіанти регіонального розвитку складаються на основі альтернативності проектованих темпів і пропорцій розвитку галузей, гіпотез інвестиційної політики, технічних і технологічних рішень в організації виробничих процесів, змін у забезпеченні сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами, паливно-енергетичними і трудовими ресурсами.

7. Принцип узгодження інтересів місцевих органів управління з комплексним розвитком регіону з госпрозрахунковими інтересами підприємств на основі єдиної відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності. Передбачає взаємну економічну відповідальність і взаємні зобов’язання щодо комплексного розвитку та функціонування адміністративно-територіальної одиниці.

8. Принцип пропорційності забезпечення фінансовими ресурсами за рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижнього рівня. Ґрунтується на поєднанні територіального бюджету з позабюджетними фондами комплексного розвитку, що формуються за рахунок діяльності підприємств і коштів населення.

Щодо чинників, то всебічна інтенсифікація виробництва вимагає приведення в дію всієї сукупності не тільки галузевих, а й територіальних чинників підвищення віддачі матеріальних, фінансових і трудових ресурсів суспільства.

Пріоритетні чинники регіонального розвитку визначаються такими чинниками:

• зростаючою обмеженістю природних і виробничих ресурсів;

• виникненням нових суспільних потреб і способів їх задоволення;

• соціальними обмеженнями негативних наслідків впливу науково-технічного прогресу на природу і суспільство.

Пріоритетність регіонального розвитку та використання ресурсів на його вирішальних напрямах – основний шлях інтенсифікації економіки регіону.

В умовах ринкових відносин необхідно більш глибоко враховувати територіальні чинники соціально-економічного розвитку регіону. Їх можна поділити на три групи – джерела, умови, обмеження – і розглядати у зв’язку з будь-яким процесом чи результатом господарської діяльності.

Чинники джерел економічного зростання є основними. До них належать насамперед різні види трудової діяльності людей.

Чинники умов трудової діяльності є багатоаспектними. Це основні та оборотні фонди, організація виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, структурні зрушення, стан природного середовища.

Чинники обмежень зумовлюють поступове підвищення чи зниження економічного зростання виробництва.

Чинники соціально-економічного розвитку регіону завжди діють на певний кінцевий результат або конкретний процес. Не має чинників “взагалі”. Вони завжди спрямовані на використання часткових чи загальних завдань соціально економічного розвитку суспільства.

Усі чинники розв’язання соціально-економічних завдань утворюють складну систему прямих і зворотних причинно-наслідкових зв’язків під дією виробничих відносин та економічних законів, що їх регулюють.

Територіальні чинники можна поділити на міжрайонні, міжгалузеві та внутрішньопоселенські. До міжрайонних чинників належать: спеціалізація міст і регіонів на виробництві продукції та наданні послуг для суспільного господарства; удосконалення міжрайонних транспортних потоків через усунення зустрічних та економічно невиправданих перевезень; розвиток міжрегіонального кооперування.

Міжгалузевими є чинники інтенсифікації, що формуються внаслідок поглиблення на певній території міжвідомчої спеціалізації, концентрації, централізації та кооперування виробництва.

Внутрішньопоселенські чинники утворюють комплекс джерел, умов і обмежень залежно від можливостей більш раціонального використання місцевих ресурсів: трудових ресурсів, корисних копалин, природного середовища.

В управлінні регіональним розвитком посилюється значення якісних чинників, серед яких можна виділити такі:

1. економічного використання матеріальних ресурсів, передусім сировини, палива та енергії, за рахунок більш глибокої переробки вихідної сировини, широкого впровадження маловідходних і безвідходних технологій;

2. науково-технічного прогресу, завдяки якому посилюється інноваційні процеси, що охоплюють також асортимент продукції, технології і її виготовлення, технічні засоби виробництва;

3. організації та управління господарством, що забезпечують ефективнішу взаємодію чинників виробництва.

Дія чинників першої групи є довгостроковою, оскільки науково-технічний прогрес сприяє постійному створенню нових джерел економії ресурсів. Чинники другої групи діють тільки при їх раціональному поєднанні та комплексному використанні. Суть управління ними полягає в технічному переоснащенні виробництва, повному використанні ресурсного потенціалу регіону, створенні ефективної та гнучкої системи управління господарством, підвищення якості продукції і послуг населенню. Третя група чинників створює передумови для тісної взаємодії усіх чинників.

Ефект від урахування чинників регіонального розвитку може виявитись лише в процесі територіального управління. Приведення їх у дію дає змогу краще використати регіональний природно-господарський потенціал, зокрема підвищити продуктивність праці, фондовіддачу, знизити капітало- і матеріалоємність виробництва, забезпечити раціональне природокористування та охорону природного середовища.

Дедалі більшого значення набувають організаційні чинники регіональних виробничих відносин. Створення і розширення міжгалузевих форм господарювання та їх узгодження з галузевими, формування регіональних структур створення сукупного суспільного продукту в узгодженні з галузевими структурами, як і інші умови міжгалузевих взаємодій, стають обов’язковими чинниками інтенсифікації регіонального розвитку економіки.

Кардинальні зміни в господарському механізмі сприяють повному використанню резервів інтенсифікації регіональної економіки, насамперед за рахунок структурних чинників. Реальне використання останніх в економіці можливе лише через підприємство, його виробничий колектив, де повною мірою розкривається ініціатива, самостійність і підприємництво.

З поглибленням галузевого і територіального поділу праці зростає роль територіальних чинників інтенсифікації. Цьому сприяє зростаюча концентрація у містах і регіонах об’єктів виробничого і невиробничого призначення, збільшення потреб підприємств і організацій у суспільному використанні інфраструктури, а також в об’єднанні сил і коштів для забезпечення належної охорони природного середовища.

Дедалі вагомішими стають економічні чинники інтенсифікації регіонального розвитку. Науково-технічний прогрес сприяє залученню в суспільне виробництво нових ресурсів. Тому зростає потреба в посиленні екологізації продуктивних сил, які слід пристосовувати до вимог ресурсозбереження і охорони природного середовища. Для цього у сфері матеріального виробництва створюється специфічна сфера діяльності, спрямована на відтворення і охорону природних ресурсів та довкілля. Природоохоронна діяльність потребує значних витрат праці та виробничих ресурсів. Основними напрямами підвищення ефективності використання природних ресурсів та їх охорони є: науково-технічний прогрес, удосконалення структури виробництва, перехід до ресурсо- і природозберігаючого типу економіки, удосконалення господарського механізму в сфері природокористування.

Таким чином, розробка принципів та чинників управління регіональним розвитком ґрунтується на науковому пізнанні об’ктивних закономірностей в цілому. Методологія управління регіональним розвитком – це сукупність загальних принципів і методів планового регулювання розвитку господарства країни, на основі яких розробляються державні завдання і забезпечується їх виконання.