Залежність рівня розвитку країн від інфраструктури*

№ п\п	Країна	Населення млн.осіб	Площа тис.кв.км	Густота населення (осіб /кв.км)	ВПН тис.дол./1 особу	Інформація по країні (Кількість розділів в довідковому атласі світу 2000 р)	Загальна протяжність шляхів державного значення (км)	Густота шляхів сполучення на 10000 кв.км.площі
1	2	3	4	5	6	7	8	9
1	Нідерланди	15,6	41,8	373	19,7	4	2017,9	482,7
2	Швейцарія	7,2	41,2	174	22,6	6	1083,7	262,8
3	Німмечина	83,8	356,9	235	17,9	10	7579,4	212,3
4	Угорщина	9,9	93,0	107	7,0	2	1022,7	109,8
5	Румунія	22,2	237,5	94	-	2	1898,2	79,9
6	Україна	50,7	603,7	84	3,3	2	4041,2	66,9

* Розрахунки виконано з використанням електронного атласу “Новое тысячелетие”2001

Згадуючи зміст дискусії в першому розділі треба констатувати, що головним підсумком розвитку інфраструктури в певній країні є загальна кількість інформації по ній, яка наводиться в довідниках (графа 7 в табл.3.1.). Ця інформація сприяє розвитку ще однієї галузі – “невидимого експорту”, або міжнародному туризму.

Дуже неоднозначними є традиційні передумови розміщення виробництва, наведені в сучасних підручниках по розміщенню продуктивних сил. В них, наводяться такі принципи[12]¹⁴.

1. Наближення виробництва до джерел сировини, палива та до споживачів.

2. Охорона навколишнього природного середовища при розробці схем розміщення продуктивних сил.

3. Забезпечення здорових гігієнічних умов життя і праці населення.

4. Обмеження надмірної концентрації промисловості в містах.

5. Вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих регіонів.

6. Зміцнення обороноздатності країни.

7. Врахування інтересів міжнародної економічної інтеграції.

Перелічені принципи можна розцінити як певні ідеальні конструкції, до яких суспільство (або держава) має прагнути, але в дійсності ніколи цього не досягне.

• Так, в умовах ринкової економіки майже всі власники прагнуть розмістити виробництво ближче до споживача, ніж до сировини чи палива. Це пов'язане з природним бажанням вчасно відреагувати асортиментом продукції на зміну споживацького попиту. При цьому також треба мати на увазі, що виконання умов, відображених в першому принципі взагалі неможливе одночасно, бо райони сировини, палива та споживання майже ніколи не збігаються в просторовому відношенні.

• “Охорона навколишнього середовища при розміщенні продуктивних сил” взагалі неможлива, оскільки логіка розвитку людської цивілізації протирічить будь-якій охороні природи (див. частину ІІІ даного видання).

• Стосовно “обмеження концентрації промисловості в містах” та “вирівнювання рівнів економічного розвитку”, то ці принципи взагалі втрачають сенс в умовах ринкової економіки¹⁵, оскільки збільшення розмірів міст не залежить від волі керівних органів, а є результатом втілення в життя законів агломерованості виробництва, ієрархічності системи населених місць а також закону “полюсів росту” Ф.Перру. Регіони країни ніколи не можуть бути розвинуті однаково, оскільки мають різне економіко-географічне положення, та різну територіальну структуру господарства.

• “Врахування інтересів міжнародної економічної інтеграції” тоді стане реальністю, коли принаймні українські залізниці за шириною колії будуть переведені на європейський стандарт. Так, щоразу перетинаючи кордон з Польщею чи Словаччиною, будь який поїзд “пересаджується” на інші колеса, відстань між якими вужча – за європейськими стандартами.

• Головною тенденцією у зміні принципів розміщення господарства є включення національних економік в процес глобалізації. Так, в найрозвинутіших країнах найважливішим не декларованим принципом регіональної політики є принцип перенесення екологічно «брудних» виробництв на території «третіх» країн. Зараз існує дуже реальна загроза відгукнутися на пропозиції розвинутих країн що до реконструкції українських металургійних, гірничо-збагачувальних, хімічних та інших екологічно «брудних» виробництв на основі компенсаційних кредитів. Оскільки екологічно-безпечних виробництв, що переробляють сировину не існує взагалі, то кінець кінцем «нюхати» все це прийдеться нашим громадянам і навіть не за гроші, а за «реконструкцію»[1].

Стосовно головних закономірностей розміщення продуктивних сил при соціалізмі - раціонального, пропорційного та комплексного, то всі вони витікали з умови монопольного державного керування економікою.

Головним мірилом виробництва будь-якої продукції у ринковій економіці є прагнення до найвищого прибутку. Держава ж при втіленні в життя означених закономірностей розглядала варіанти розміщення з точки зору своїх інтересів для досягнення так званої “народногосподарської ефективності”.

В умовах ринкової економіки, коли кожний підприємець прагне досягти максимального прибутку для себе і держава йому не заважає надмірними податками, ефективність розміщення продуктивних сил треба розглядати саме з точки зору інтересів окремого підприємця. Саме під цю мету пристосовуються будь-які аспекти виробництва та розподільчої діяльності. Не в останню чергу це стосується і розміщення продуктивних сил, яке в умовах дрібнотоварного виробництва, притаманного перехідному періоду, спричиняє формування підприємств, невеликих за розміром, або найчастіше елементів інфраструктури (обслуговування). Про це свідчить велика кількість малих підприємств (АЗС, СТО, ларьків, кав’ярень та ін.).

Розміщення цих елементів територіальної структури в умовах ринкової економіки проходить об'єктивно і відбувається, перш за все з урахуванням найменших нюансів економіко-географічного положення. Урахування економіко-географічного положення зменшує транспортні витрати, а також розширює ринок збуту продукції, але це відбувається за рахунок більших витрат в інших статтях (рента - вартість тієї чи іншої земельної ділянки, яка залежить від задовольняння споживацького попиту, який в свою чергу зумовлює більший обсяг реалізованого товару).

Отже, найсуттєвіший відбиток в теорії розміщення в умовах перехідного періоду проглядається в зміні критеріїв оптимальності розміщення господарських об’єктів, а також в переоцінці вартості місцеположень. З початку ринкових реформ в Україні приватні кошти дуже швидко «матеріалізувались» не в чорній металургії, машинобудуванні чи хімічній промисловості, а в торгівельно-розподільчій діяльності, сервісі, приватній медицині, освіті, тобто в тих сферах зайнятості, дефіцит продукції яких постійно відчувався за часів СРСР. Вже сьогодні перші поверхи житлових будинків вздовж пожвавлених трас у великих містах майже повністю відкуплені. Причому в найбільших містах утворення “червоних ліній” сталося раніше.

Проте, сказане вище не є відмовою від створення нових і збереження старих великих просторових форм підприємств. Процес їх створення триватиме і далі, хоч напрямок цього процесу докорінно зміниться. За української специфіки перехідного періоду спочатку проходить накопичення коштів у сферах малого і середнього бізнесу, причому, переважно за рахунок різниці в оптових і роздрібних цінах на товари. Найефективніше використання цієї різниці відбувається з безпосередньою участю географічної компоненти (відстань і площа).

Так, якщо пригадати кристалерівську теорію центральних місць, то можна провести досить чітку аналогію – найбільша кількість “центральних місць”, що задовольняють повсякденні потреби людей (об’єктів малого бізнесу-лотків, ларьків, кафе та ін.) знаходяться на найменших відстанях від житла. Отже, саме там, де найбільша різниця в оптових і роздрібних цінах на користь продавця.

Далі, кошти, зароблені у малому та середньому бізнесі починають “працювати” на приватних чи корпоративних засадах у більш складних та масштабних проектах. Зокрема, у колишніх “державних” галузях – харчовій, легкій, сільському господарстві, сервісі та інших – тобто тих, підприємства яких мають більші за розміром просторові форми.