89. Історичні версії походження українців та їх міфологічні інтерпретації.

Проблема походження народу — одна з найскладніших і разом з тим одна з найактуальніших, оскільки дає ключ до розуміння витоків культури народу, його ментальності та національного духу.Спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян і зокрема українців робилися ще Нестором-Літописцем: «...По долгим же временам се сели суть славяне по Дунаеви, где ныне Угорская земля и Болгарская. От тех славян разойдетися по всей земле и прозвалася имени своими где сели, на котором месте». Припущення Нестора започаткувало одну з багатьох наукових концепцій — дунайську, пізніше обгрунтовану П. Шафариком, а нині підтриману О. Трубачовим. Стародавні дослідники — Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Иордан — дали поштовх і іншій концепції — вісло-дніпровській (Л. Нідерле, О. Шахматов, В. Петров та ін.), висловивши припущення, що територією розселення слов'янського племені венедів були піврічні схили Карпат та верхів'я Вісли. Має продовження нині й вісло-одерська теорія походження східних слов'ян, започаткована польськими дослідниками Ю. Костцієвським та М. Рудницьким і підтримана В. Сєдовим. Вона пов'язує походження слов'янських старожитностей із празькою культурою, колись поширеною на території Польщі. Відроджуються і, здавалось би, забуті теорії кінця XIX ст., насамперед теорія азіатського походження слов'ян-українців. Згідно з нею, витоки східних слов'ян лежать у сармато-аланських, скіфських, тюркських ба навіть кавказьких племенах. Ключовим елементом азіатської теорії був етнонім «русь» — іранського, на думку її прихильників, походження. Сьогодні ця теорія, підсилена висновками американського вченого українського походження О. Пріцака, зажила новим життям і навіть розширила географію етногенетичного центру слов'янства-українства, пов'язуючи його то з волзькими булгарами, то з китайськими племенами. Проте, знаючи механізм формування етносу, сенс якого полягає не в урегулюванні співвідношення «своєї» та «чужої» крові, а у творенні духовності та соціальної комунікації (а вони в Україні оригінальні і не тотожні азіатським), важко прийняти азіатську теорію в цілому — як, між іншим, і норманську теорію. Остання, також характерна для історіографії XIX ст., тепер має тенденцію до відновлення. В основному вона базується на абсолютизації топоніму «Русь», який трактується норманістами як етнонім слов'янства, введений варягами в період їх володарювання на київському столі. Факт варязької гілки князівського роду Київської Русі безперечний, як і безсумнівна його роль в соціально-політичному житті давньоруської держави.

Відродженню норманської теорії суттєво сприяла концепція Л. Гумільова, яка останнім часом дістає широке визнання, і зокрема його положення про утворення етнічних спільностей із консорцій (нестійких об'єднань людей — гуртків, сект, банд та ін.). Звичайно, сама ідея консорцій заслуговує на увагу, проте світова етнічна історія не дає підстав для їх абсолютизації, їхня роль скоріше зводиться до спрямування етнічних процесів на розбудову владних структур.

По суті, з теорією пасіонарності (буквально: внутрішнє прагнення до здійснення якоїсь мети) Гумільова змикається конструктивістська течія в зарубіжній етнології. Єдине, чим вони різняться, — це рушійною силою етнічних процесів: за теорією Гумільова, нею є консорції, за теорією конструктивістів — інтелектуальна еліта. Остання думка знаходить прихильників і серед українських народознавців, зокрема Я. Грицака. Спочатку, розмірковує він, з'являється нечисленна група інтелектуалів, які займаються збиранням народної спадщини, вводять її у науковий обіг і цим пробуджують етнічні почуття, потім формується мерено національних організацій, котрі творять національну ідеологію, а відтак зароджується масовий національний рух з чітко оформленими політичними гаслами. Не без впливу цієї доктрини націоналізм в Україні здобув глибоку емоційну легітимність, стимулюючи спроби перевести міфи та емоції в річище соціально-політичної інженерії. Це — черговий міф, і хоча б тому, що він створюється на неприйнятних для наших реалій етнічній та етнологічній основах.

Лінгвістичні джерела свідчать, що на теренах України звучали різні мови, релікти яких присутні в сучасній українській мові. Український народ склався на цій території, і це визначає глибокі протослов'янські корені його культури, що сягають глибини тисячоліть. При цьому генетичною базою формування українського народу лишається первісний давньоруський стовбур. Щодо етногенезу слов'ян М. Брайчевський пише: «Створення слов'янських народів предстає не як міфічне розселення «праслов'ян» з якоїсь міфічної прабатьківщини (хоч не можна заперечувати і факт реальних міграцій), а як поступове втягування все нових і нових етнічних груп в процес слов'янської етногонії». Перш ніж спробуємо відкрити тло, проаналізуймо історію самої назви: Україна — українці. В науковій і публіцистичній літературі є спроби пов'язати самоназву з епізодичними згадками в літописі назви етноніму «Україна». Вперше, як відомо, слово «Україна» фіксується у Іпатіївському літописі під 1187 роком у зв'язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича. Із зміною історичної ситуації (після розподілу Польщі) і за наявності етноніму «Русь» у сусіднього народу, що став гегемоном у регіоні, з XVII століття поширюється термін «Україна» (українець).

Отже, українці як «модерна» нація формуються в межах території, де з давніх-давен виокремилися протослов'яни і де відбувався їх подальший етногенез у взаємодії з іншими етносами. Тому, зважаючи на цю обставину, схема етнічного розвитку Грушевського-Брайчевського, наведена вище, в якій відображені генетичні зв'язки українців з більш ранніми етносоціальними утвореннями (анти — первинна Русь \/ІІ-\/ІІІ ст. — Русь (Київська) ІХ-ХІІІ ст.) є безперечно виправданою. Але з одним застереженням: не можна говорити про тотожність українців з ними. Образно кажучи, до слов'янського «стовбура» у процесі етногенезу було прищеплено чимало іноетнічних «пагінців», внаслідок чого сформувалися особливості нового етносу — українців.