48. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці XVIII – початку XX ст.

Національно-культурне відродження почалось на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст. Воно стимулювалось, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджу вальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилась в цілому комплексі подій та явищ, які свідчили про активізацію національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Наприкінці XVIII ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики (Греченко В. А., Чорний І. В.), як правило, поділяють на три етапи:

1.Період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII – 40-і роки ХІХ ст.);

2.Українофільський або культурницький етап (40-і роки ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.);

3.Політичний етап (з кінця ХІХ ст.);

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатись, є що розвивати і є що сказати світові.

Одним із засновників світового романтичного руху, німецький філософ та історик, Йоган Готфрід Гердер після відвідин України ще в 1769р. відзначив: «Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичних хист – колись пробудяться.». Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим народом з-посеред усіх слов’янських народів.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І. П. Котляревського. Його «Енеїда», без волі автора видрукувана в 1798р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства українське слово.

Процес українського відродження на першому етапі охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, - Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досягли Перемишля та Львова на території Галичини. Як значний епізод з історії українського відродження постає нині зарубіжна поїздка 1791р. українського поміщика Василя Капніста та його переговори з канцлером Прусії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, якщо українці, «доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме, Князь Потьомкін, здійснювали над ними…». Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров.

У ХІХ ст. найбільше для утвердження національної свідомості зробив поет Тарас Шевченко і його творча спадщина. Також діяльність Кирило-Мефодіївського товариства – нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак.